Здебільшого ми просто розминулися стилістично. На цьому можна було б і завершити допис (ба навіть не починати його), справа смаку, not a big deal. Але тоді я пригадала, що авторка також займається редагуванням текстів і навчанням потенційних письменників. І стало цікаво, який же вигляд мають лекторські поради на практиці. І чи теоретично обрала б я цей письменницький курс. Так до стриманого “здебільшого” додалося ущипливе “а крім того”.
Позначка: відгук українською
Перше і найголовніше: це наближає Перемогу. Гроші за цей та інші раніше не опубліковані тексти у стилі «старого-доброго Дереша» будуть скеровані на допомогу 80 ОДШБ та 215-го батальйону 125 ОБр ТрО. Деталі тут.
Чому я це не прочитала: Вікторія Шваб «Незриме життя Адді Лярю», 2020 (українською: #книголав, 2022)
І чому насамперед взялася за читання? (Спойлери на кожному кроці!)
Якщо коротко, то мені нарадив Анджей Сапковський.
Хоча я не принцеса Цірілла, але, гадаю, мене до Ґеральта теж привело Призначення. Що б іще могло так довго й наполегливо крутитися навколо? Піруетами Міхала Жебровського, його котячим поглядом з обкладинок зошитів, схвильованими переказами подруги, ігровою лихоманкою. (Вважається, що саме завдяки їй відьмацька історія отримала друге життя. А подекуди й перше). Та й, ніде правди діти, обнадійливим серіалом від Netflix. Врешті-решт після першого (і як тепер зрозуміло) вдалого сезону на моїй полиці зʼявилася ціла серія від Анджея Сапковського.
Останнім часом з читанням складалося непросто. Тексти проходили, немов через шредер, залишаючи змішані в одну купу тонкі стрічки речень та сенсів. Ніяк не вдавалося знайти “саме ту” – здатну повернути можливість проникати в текст, а не ковзати ним – книжку. Допоки я не розгорнула приквел “Голодних ігор” Сюзанни Коллінз – “Баладу про співочих пташок і змій”.
Коли від книжки мені хочеться розмаїтих, сконденсованих і тонких людських емоцій, я завжди знаю, до кого звернутися. Еріх Марія Ремарк у цій справі — one love. Хоча вперше Ремарка я прочитала… випадково, розгублено розглядаючи книжкову шафу хрещеної. Життя несправедливе, люди черстві, настрій не той, мені 19.
Коли я знаходжу свої порослі мохом шкільні записи, то часто дивуюся (після того, як минає сором): невже це все написане одним підлітком? Бо ж здається, наче це різні люди з різними життями, і кожен пише про своє. Пам’ятаю, що тими бентежними днями до мене нерідко приходила думка, ніби мені себе забагато. Здавалося, от-от і втону. А ще — що ніхто в цілому світі не відчуває подібного. Аби ж тоді я могла ступити на міст у Терабітію…
Карантин уже так органічно увійшов до повсякденного життя, що люди чхати хотіли на засоби індивідуального (чи таки колективного?) захисту, а цифри “понад дві тисячі” не викликають бажання вмитися антисептиком. Навіть більше: здається, вичерпались одкровення та інсайти, навіяні карантином! Інтроверти не оспівують ідеальні умови праці, екстраверти не сходяться в героїчному герці з самотністю на очах у всього фейсбуку. Я, між іншим, теж маю інсайт, якщо хтось би мене питав. Groundbreaking відкриття: не обов’язково картати себе за недочитані книги. Відтепер жодного читацького насилля.