Коли я знаходжу свої порослі мохом шкільні записи, то часто дивуюся (після того, як минає сором): невже це все написане одним підлітком? Бо ж здається, наче це різні люди з різними життями, і кожен пише про своє. Пам’ятаю, що тими бентежними днями до мене нерідко приходила думка, ніби мені себе забагато. Здавалося, от-от і втону. А ще — що ніхто в цілому світі не відчуває подібного. Аби ж тоді я могла ступити на міст у Терабітію…
Про знамениту повість “Міст у Терабітію” Кетрін Патерсон я дізналася вже в дорослому віці завдяки однойменному фільму 2007-го року. Тому коли на українському ринку з’явився переклад оригіналу, я зробила помітку обов’язково його прочитати.
Зазвичай про цю книжку відгукуються як про оду дружбі самотніх дитячих душ, які знаходять порятунок один в одному та у вигаданій країні Терабітії, додають про драматичну кінцівку — та й по всьому. Як на мене, звести всі смислові пласти цієї повісті лише до одного (очевидного) висновку — велике недбальство та ода лінощам.
“Міст у Терабітію” з перших сторінок повертає думками у власний підлітковий вік. У час, коли внутрішнє життя та внутрішні світи куди складніші та повніші, ніж це може видатися сторонньому глядачеві. Ти можеш бути зразковим учнем, але бачити у дзеркалі самозванця, що торує чужу стежку в чужих черевиках. Ти можеш перебувати в оточенні галасливих однокласників, але почуватися самотнім і виштовханим за умовне коло нормальності. Ти можеш мати тверді цілі, та не усвідомлювати, навіщо вони здалися. Словом, стільки всього відбувається за ширмою підліткового тіла, а розпізнати цього ні́кому.
“Міст у Терабітію” робить спробу зобразити різні світи в розгублених дитячих серцях, які належить якось впорядкувати. А також дає відчуття, що в цю непросту подорож потрапляє кожен, хоча мало хто говорить про це вголос. Кетрін Петерсон не повчає, як здолати цей заплутаний шлях єдиним правильним способом, не дає рецептів істинності (попри те, що в деяких рецензіях чомусь вказується на догматичну та християнську спрямованість повісті). Вона, безумовно, зачіпає багато непростих тем, але дає можливість через різних героїв побачити й почути різне.
Двоє центральних персонажів — Джессі Ааронз і Леслі Берк — стають один для одного (і для читача) своєрідними лінзами, віконцями в інші моделі людських стосунків. Та все ж головний софіт таки спрямований на Джессі, адже саме за його розвитком ми спостерігаємо упродовж історії. Леслі залишається більш-менш статичною: з точки, у якій ми знайомимося, до точки, де прощаємося, дівчинка не зазнає таких разючих змін, як Джессі. Із плином навчального року в місцевій школі Джессі та Леслі стають сусідами, однокласниками, суперниками, друзями та врешті пам’яттю.
Джессі — єдиний син поміж чотирма доньками у бідній фермерській родині. Йому дістається найбільше роботи по господарству та найменше уваги батьків. Хлопець любить малювати й бігати, але приховує свої захоплення через острах насмішок і несхвалення. Знайомо? З позиції цього хлопчика читач може уявити, як почувається дитина, на яку покладено дорослі побутові обов’язки, що зовсім не обмежуються винесеним сміттям раз у ніколи. З його перспективи можна пригадати, як багато означає перемога у шкільних перегонах. Спостерігаючи за його рум’янцем, ми можемо зануритись у перші несміливі почуття закоханості до вчителя чи іншого недосяжного суб’єкта. Все це живе й легко повертає у стан підліткового сум’яття.
Леслі — єдина донька митців, які частіше зайняті ремеслом, аніж нею. Проте вона не ображається, а радше втішається тій свободі та довірі, якою володіє. Леслі — вільнодумна, вона не боїться незручних запитань, експериментів і фантазії. Саме з її ініціативи постає чарівна країна для двох — Терабітія. Місце, де можна бути не тим, до кого звик світ і до кого звик ти сам. Поволі Джессі вивчає закони Терабітії та долучається, хай сором’язливо й непевно, до фантастичних подій між дерев. Щодо Терабітії, то про пригоди у цьому дивокраї йдеться доволі схематично. На противагу фільму, де події розгортаються епічно та широко. Для мене це очевидна перевага, оскільки я не є великим шанувальником фентезі — з ельфами, тролями, орлами та велетами. Терабітія видається для Леслі звичним середовищем, де вона почувається гармонійно та на своєму місці. Та й реальний світ Леслі, хоч і відрізняється від провінційних звичаїв, теж не створює для неї проблем. Для Леслі цілком нормально вдягатись у хлопчакуватий одяг, перейматися долею китів, перетворювати цуценя на принца Терріана та не мати телевізора (не через бідність, а через свідомий вибір батьків). У той час, коли для сім’ї Джессі непохитними є певні догми “порядного” життя, в які зовсім не вписується сім’я Берків.
Доповнюють основну сюжетну лінію також другорядні персонажі, які через власні дії, емоції та слова спрямовують промені на Джессі та Леслі, дозволяють краще зрозуміти їхній спосіб тлумачити життя і світ. Це учителька музики, батьки обох дітей, сестри Ааронз, задиркуваті старшокласники…
У підсумку хочеться сказати, що ця повість чудово підходить для ініціювання діалогу з підлітками на важливі та тривожні теми, увиразнення проблем перехідного віку. Обережно, плавно та ненав’язливо. З полотна тексту можна виловити цілі сітки бентежних тем: про те, що будь-яка поведінка (особливо негативна) має свої, часто отруєні, корені; про усталені правила “порядного життя”, за якими ховається страх визнати проблеми та виправити помилки; про релігійний вибір; про біль втрати, смерть і відчай; про почуття провини та самокатування; про довіру між дітьми й батьками; про щастя у дрібному та щастя у щасті іншого; про потребу краси. І врешті про те, що щось є насправді важливим тоді, коли воно важить для тебе, хай би що казали інші. Якщо міст у Терабітію важливий для тебе, отже, він важливий. Якщо малювання важливе для тебе, отже, воно важливе. І не обов’язково переконувати у цьому інших, змушувати їх увірувати: достатньо твердості та рішучості, аби зайняти цю позицію та не здавати її під тиском загального нерозуміння.
P. S. Одна з найцікавіших особливостей цієї повісті навіть не в тому, що вона завершується нетипово драматично для дитячої аудиторії, а в тому, що вона завершується правдиво. Адже писана з життя: подруга дитинства сина авторки загинула від удару блискавки у віці восьми років.
Будь першим хто прокоментує