Коли я знаходжу свої порослі мохом шкільні записи, то часто дивуюся (після того, як минає сором): невже це все написане одним підлітком? Бо ж здається, наче це різні люди з різними життями, і кожен пише про своє. Пам’ятаю, що тими бентежними днями до мене нерідко приходила думка, ніби мені себе забагато. Здавалося, от-от і втону. А ще — що ніхто в цілому світі не відчуває подібного. Аби ж тоді я могла ступити на міст у Терабітію…