Коли від книжки мені хочеться розмаїтих, сконденсованих і тонких людських емоцій, я завжди знаю, до кого звернутися. Еріх Марія Ремарк у цій справі — one love. Хоча вперше Ремарка я прочитала… випадково, розгублено розглядаючи книжкову шафу хрещеної. Життя несправедливе, люди черстві, настрій не той, мені 19.
Тож аби забутися в тексті, доки світ не стане ідеальним, я дістала з полиці найтовстішу книгу — збірник творів Ремарка. Я, звісно, знала, що Ремарк пише про війну й не фанатіла від теми й усвідомлювала ризики. Проте після Гемінґвея знала й те, що про війну можна писати без війни як такої.
У березні 2021-го після вузькогалузевих й освітніх книжок, а також через рік після карантинного аскетизму захотілося сильних живих емоцій. І тут зі мною стався роман “Люби ближнього твого”.
Це історія єврейських (здебільшого) мігрантів після Першої світової війни, які те й роблять, що переходять кордон туди й назад. Роблять це за звичкою та навіть з легкістю, так що іноді навіть чекаєш, коли цих героїв депортують знову, аби “подорожувати” хоч таким дивним чином. Люди без документів, без громадянства, без легітимізованого життя. Прострочений паспорт померлого австрійця чи німця — велике щастя, дозвіл на працю — ще більше.
Німеччина їм не рада й за будь-яку ціну намагається вимести за кордон своєї ідеальної націонал-соціалістичної робітничої країни, немов шкідників з городу. Дорогою з однієї негостинної країни до іншої герої натрапляють на приязних “своїх” — таких же мігрантів без документів, що навчають їх карткових ігор, картярських фокусів, французької мови та боксу Зустрічаються вони зазвичай не за найсприятливіших умов — у підпільних притулках для нелегалів, у поліційних відділках, а то й узагалі в буцегарні. Натрапляють на озвірілих “чужих” і нажаханих дрібних партійців. Натрапляють на нечистих на руку “своїх” — які не гребують ніяким заробітком, навіть одуренням таких же знедолених. Натрапляють на м’якосердих чужих — які підморгують, розповідаючи про хворе коліно й про те, як легко від них утекти в такому прикрому стані здоров’я. Така ось весела круговерть сумних подій.
Все це чудово ілюструє, якою наївною може бути непохитна віра у святенність своїх і жорстокість чужих. І як мало за таких умов потрібно для спокою — всього лише безпечну ніч без обшуків, всього лише кілька теплих слів і чашка кави.
Що мене зокрема захоплює у творчості Ремарка — це його вміння в короткому діалозі чи маленькій сцені передати глибокий щирий драматизм ситуації — такий, від якого по шкірі мурахи, а на очі навертаються сльози. Читач може щойно познайомитися з персонажем і навіть не здогадуватися про його попереднє життя, але в одному абзаці пережити весь тягар його вибору. І хоча подекуди збіги обставин здаються дещо казковими, наприкінці магія щезає, а її місце заступає невблаганна повоєнна реальність: страхи, арешти, смерті та еміграція у найкращому випадку.
У романі про любов до ближнього дійсно багато любові. Батьківської, подружньої, дружньої, романтичної. І ця любов починається рано, а розгортається стрімко. Те, що в житті поза війною та її наслідками могло розкриватися роками, тут спалахує моментально, адже ніколи не знаєш, якої миті тебе схоплять. Почуття тут працюють немов із прискоренням: немає часу вагатися. Навіть якщо це й небезпечно. Тож після прочитання так і хочеться обійняти найближчих і дякувати за можливість розділяти умовно безпечне життя.
Ловко легінь пише. Чи то файна панянка, я сі не розібрав ще. Можу тіко висловити думку, що такого я би й собі читав і друзям своїм одороблам радив. Бо вони зараз сидять у своїх дибіляторах, нічого високого їй звідтам не видко, наче в кущах яких.
Дяка авторові за роботу цю щимку, а панові Еріку за полотно.
Пишіте ще!.
Дякую за сей теплий відгук. Читайте та радьте друзям:) Я ж зі свого боку робитиму все, аби читачів у світі ставало більше