Останнім часом з читанням складалося непросто. Тексти проходили, немов через шредер, залишаючи змішані в одну купу тонкі стрічки речень та сенсів. Ніяк не вдавалося знайти “саме ту” – здатну повернути можливість проникати в текст, а не ковзати ним – книжку. Допоки я не розгорнула приквел “Голодних ігор” Сюзанни Коллінз – “Баладу про співочих пташок і змій”.
Роман про випускний рік (хто ж не любить ці back to school) блискучого студента, нащадка шанованого роду, розумника Коріолануса Сноу. В англомовному сегменті книжкових оглядачів часто йдеться про розчарування вибором центрального персонажа. Мовляв, а чому не Гейміч? Або ж про те, що роман охоплює таку скромну частину життя майбутнього Президента. Бо начебто хотілося побачити всі його злодіяння на шляху до посади. Щодо мене, то Коріоланус – стовідсоткове влучання. Це майже науковий інтерес – оселитися в такій інакшій голові. Оселитися, ба більше, піддатися (чи не піддатися) на вмовляння й аргументи тієї голови. Та й по завершенню прочитання можна більш-менш уявити, якими інструментами та трюками скористається Коріоланус на шляху досягнення ! СПОЙЛЕР! мрії його бабусі.
Непросто висловлюватися про “Баладу” без спойлерів, проте я принаймні спробую не зловживати. Тому якщо ви ще не встигли прочитати роман, можливо, краще почекати з цим дописом. Прошу лише не покладатися на анотацію, подану видавцем. Якби я керувалася нею, то мала б хибні очікування: юнак на роздорожжу (мов паралітик той), жорсткі обставини, важкий вибір, харизматична дівчина bla-bla-bla. Все ясно.
Примітно, що читання “Балади” працює в обидва боки: нею можна як вступати на арену Голодних ігор, так і виходити з неї. Якщо “Баладою” завершувати, як у моєму випадку, то стає очевидним зв’язок усього з усім: кожна деталь, яка впадала в око читачу трилогії, знаходить тут відправну точку або слугує маленьким привітом з попередніх частин. І зроблено це так добре, що не закрадається відчуття, наче авторка мудрувала й підтасовувала факти. Are you, are you comin’ to the tree? Чуєте? Впізнаєте? Саме в історії Коріолануса заховано корінь пісні про дерево повішальника, такої дорогої для Катніс Евердін. Навіть більше: здається, що життєпис Коріолануса, нехай навіть в обмеженому відтинку, завжди був задокументований, але не потрапляв на публіку.
Як і вся трилогія, приквел напружений та видовищний. Легкий стиль письма чудово переносить читача у важко мебльовані кабінети, стерильні лабораторії та сірі вулиці периферії. У романі уважний читач побачить та відчує багато знайомого: віддалений шахтарський округ, густий ліс із озером, дошкульні звуки переспівниць, Капітолій, миротворці, відчуття голоду та небезпеки на арені (позаяк самі Голодні ігри зовсім не такі ефектні, якими стануть згодом). Тож про Катніс Евердін тут пам’ятаєш щосторінки. Власне, з цих сторінок до нас і пролазять колючі мацаки одержимості старого Президента. Суміш особистих розрахунків, прихованих образ, ухвалених у минулому рішень та особливостей характеру пропонують рішення задачі з зірочкою: чому для Президента Сноу переможниця з 12-го округу Катніс Евердін є насамперед питанням особистим, а не державним.
Приквелівський Коріоланус Сноу вабить та притягує. Про таких кажуть – “із шармом”. Він приємний у розмові, з манерами в саме серце та вмінням слухати (ідеальний негідник). Але чи не зіграє це слухання злого жарту зі співрозмовником? Безумовно, у молодій версії Сноу проглядаються насінини того, що пізніше розцвіте буйним трояндовим цвітом у Сноу-президенті Панему. Ведучи його через низку випробувань та обставин, авторка по сантиметру відсуває межу між чорним і білим – і ось читач уже вагається, торгується, погоджується.
Спотворена “фамільними цінностями” (в широкому сенсі цих слів) лінза Коріоалануса спрямовує світло софітів лише на нього й поступово перетворює на параноїка. З плином історії цілісний я-образ Сноу розпадається, як важка машинерія, елементи якої з’єднані канцелярським клеєм. Зрештою, як залишатися цілісним, коли ти водночас і хижак, і здобич. І точно невідомо, хто ти цієї миті.
Скидається на те, що Коріоланус грає у власні Голодні ігри: і на фізичному рівні, чекаючи будь-якої нагоди поїсти, і на метафізичному, методично закреслюючи імена своїх суперників. Тож недивно, що Сноу стає ниткою в полотні Голодних ігор, а Ігри – його продовженням, адже він приміряє черевики кожного… Коріоланус-глядач, Коріоланус-здобич-ментор-миротворець-візіонер.
Coriolanus vs Коріолан? Кілька слів про мову твору. Не знаю, яким видався український переклад, але після Президента Снігоу (ніяк не могла звикнутися) з трилогії, я обрала читання англійською. Стільки смаку в ідіомах, стільки відтінків у грі слів! Coriolanus Snow, який в часи сум’яття та зневіри рятується думкою про те, що snow lands on top. Хіба ж не красиво? До краси мовного малюнку додається й римоване слово. Є щось у цьому фронтирне, межеве: зіткнення грубої, повної бажання принижувати, реальності й тонких міжрядків поезії. І хоча я не дуже люблю поезію всередині прозових творів (бо часто вона не на висоті), тут я з нетерпінням чекала на нову поетичну порцію. Вона наче розслабляла, давала змогу перепочити, доки поза нею відбуваються нелюдські Голодні ігри, які насправді вийшли за межі арени, а трибутами стали й начебто привілейовані.
Тож про що все це?
Отож усі книги всесвіту Голодних ігор я прочитала одну за одною, без тривалої перерви між останньою частиною та приквелом, а до того ж у дорослому віці. Спостерігаючи за боротьбою Катніс Евердін, я ставила собі одне запитання: який у цього всього мотив? Чому Голодні ігри? Ок, задля покарання дистриктів, нагадування про війну, декларації Капітолія як вершини харчового ланцюга. Але це все на поверхні. Є ще щось. У “Баладі” це “ще” розкривається. Роман зрештою дає відповідь на головне питання (навіщо все це?), а заодно й на “супутні” (чому діти? чому ментори? як взагалі це спало комусь на думку?)
Варто зазначити, що “Балада” – це історія для дорослішого розуму, здатного побачити нові зв’язки у, здавалося б, надцять раз порушених питаннях. Тут не місце для гарячих підліткових вигуків “Я б так ніколи!” Тут радше ціпенієш, спостерігаєш і схрещуєш пальці в надії, що ти ніколи (ніколи-ніколи) не постанеш перед подібним вибором.
Опріч цього, у книзі артикулюються інші проблеми. Починаючи з дослідження Коріолануса, авторка переходить на рівні малих і великих соціальних груп. Тож хто такий Сноу? Продукт свого суспільства чи схиблений на уявлення про родинну честь нарцис? Чи насправді Сноу хотів всього, чого досяг на початок трилогії? Чи це, попри гострий розум, нездатність припустити наявність більше ніж одного життєвого сценарію? Чи легітимізує розум зарозумілість? Чи насправді безкорисливість є тим блискучим сильмарилом у короні? Якою є людська природа? Чи спромоглися ми відійти трохи далі від печер? Що є мірилом і дзеркалом нормальності? Nature or nurturing?..
Словами та вчинками персонажі пропонують варіанти відповідей, оприявлюючи позиції і змій, і пташок. Для мене ж очевидним є те, що Голодні ігри стали можливими саме тому, що їхня арена найперше розгорталася в умах творців і дотичних до цього безумства людей. І коли в цих умах Ігри отримали логіку, виправдання та схвалення, тоді вони й стали можливими для всього суспільства. І ця думка щоразу сипле морозом по спині.
Будь першим хто прокоментує