Чому я це прочитала: Любко Дереш “Там, де вітер”, 2022

Дорослий Любко Дереш. Доросла я. Мінімум реклами.

Мабуть, як і багато інших, я читала Любка Дереша приблизно у тому ж віці, коли він написав свій перший роман (хоча й починала не з “Культу”). У 16, Карле! Хлопчина у 16 написав те, що кардинально змінило простір української літератури для підлітків. Або й загалом простір української літератури. Ок, ніде правди діти, Дерешеві герої не звичайні підлітки, які ходять до школи чи в коледж і займаються веслуванням або малярством на дозвіллі. Однак саме вони, ті книжкові учні та студенти, могли б стати справжніми друзями для читачів, пійманих у тенета складного пубертату. Тож недивно, що ім’я Дарці Борхес викликає посмішку через роки (страшно й подумати — через десятиліття!). Водночас їхні незвичайні пригоди відмежовували від виснажливої підготовки до ЗНО, розкладу нескінченних уроків і повчання Володимира Мономаха дорослих. Моїм улюбленим текстом на той час був “Трохи пітьми”, якому я завдячую мрії потрапити на Шипіт . На певний час Любко Дереш перестав писати, але зрештою повернувся до шанувальників прохолодно оціненою “Головою Якова” (2012).

2022-го з’явився роман “Там, де вітер”. Про нього мало говорили на час виходу, небагато й опісля. І цей мінімум реклами й переспівів зіграв мені на руку: жодних спойлерів, жодних чужих очікувань і розчарувань. Та й достобіса цікаво, ким став Любко Дереш, коли виріс 🙂 Про що сьогодні розкаже автор — не юнак, а дорослий чоловік із об’ємнішим досвідом, із ширшим інструментарієм для рефлексії? До слова, перед “Там, де вітер” я прочитала ті ранні тексти, які не читала у підлітковості, відтак мала дуже свіжий матеріал для порівняння.

Фабула значною мірою описана в анотації від видавця. З позиції епосу все саме так — ні більше, ні менше. Поглинений особистісною кризою колись популярний письменник Макс Тарнавський, якому вже нічого журитися репутацією та нічого втрачати, їде в тур із підлітками-музикантами та їхньою менеджеркою. Подорожі різним транспортом, міста на різних кінцях України, екзистенційні розмови, дівчата, хлопці, вірші, безгрошів’я, випивка etc. etc. — все це у детальному конструюванні подій, багатій мові, інтертекстуальності, (само)іронії (див. назву роману) та легкому флеру метафізичності. Словом, усе, за що ми любимо Дереша. Проте тут ці авторські впізнаваності набули втілення плавнішого, більш делікатного. Хоча, звісно, проглядаються ці колективні Мідні Буки з притаманними підліткам максималізмом, трагізмом і надривом.

У книжкових оглядах, від чого не відхрещується сам Дереш, автору закидають часом надмірну автобіографічність роману. Це стосується і творчої кризи, і досвіду невдалого роману (як жанру), і політичної невизначеності в пікові історичні моменти. Комусь це здається спробою вибачитися, іншим не до смаку концепція “письменник пише про письменника”, для інших — забагато драми чи питання до фіналу. У мене з цим усе ок. Письменник, який пише про письменника, мені не муляє. Довгі речення з виразно підкресленими художніми засобами теж не заважають (якщо їх не аж так багато). Фінал — як фінал: у стилі Дереша. Справедливості ради, мушу визнати, що впродовж чверті роману я не могла визначитися: подобається чи ні. Звісно, вирішила дочитати — з поваги до автора й мого внутрішнього шістнадцятирічного читача. Попри те, що сама історія не складна, а події неважко спрогнозувати, все ж те, що оточує ці події — роздуми, обставини, настрій — даються не так легко. Там уже визріла війна, яка 2022-го року визріла нарешті для очей всього світу.

На що би хотілося звернути увагу, то це на певну роздвоєність сприйняття подій. Немов перебуваєш у комп’ютерній грі та перемикаєшся між персонажами. З одного боку, це Макс Тарнавський, автор провального роману “Там, де вітер”: дорослий, з низкою побутових запитів, до яких додаються пошуки тонших сенсів. З іншого, молода дівчина Аліса, бунтівна, колюча і вразлива. За відчуттями це історія про дорослого, який зустрічає свою внутрішню дитину (чи підлітка?) та нарешті його розуміє, пробачає та вибачається. Або ж навпаки: підліток зустрічає власну дорослу версію.

Тут також про зіткнення різних ціннісних пластів. Ідеться не так про кращість/гіршість цих пластів, як про їхнє співіснування, перетин, накладання й вибір.

Ще одне питання (на яке я вкотре не знайшла відповіді) — це роль митця та обов’язок (або ні) публічного висловлювання. Чи мусить письменник (і не лише він) ставати публічним речником, мати на все власну думку та висловлюватися з кожного приводу? Гадаю, це важливо з’ясувати, особливо у час невротичної звірки життєвих викликів зі стрічкою у соціальних мережах. Адже це так часто слугує оцінкою особистості.

Що ще? Мабуть, те, що цей відгук я пишу майже через рік. І хоча деталі вислизнули з моєї пам’яті, час від часу я подумки повертаюся до Макса Тарнавського. Як на мене, це достатня підстава, щоб поділитися враженнями від прочитаного.

P. S. Якщо ви вирішите прочитати “Там, де вітер”, зверніть, будь ласка, увагу на маршрут героїв. Може бути боляче.

Чернівці, Кам’янець-Подільський, Хмельницький, Вінниця, Умань, Кривий Ріг, Запоріжжя, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь. Так, фінальний концерт у Маріуполі.