Упродовж років мене мучать два довколалітературні питання. І я навіть не впевнена, що вони не риторичні. Саме час дати з ними лад (принаймні з одним). Час блискавичних наслідків помаху найменшого з метеликів: коли коротенький допис у Facebook впливає на тисячі, а тисячі – на життя мільйонів.
Інформація заливає: з радіо і навіть з наручного годинника виплескуються моря наукових розвідок і теорій змов, здіймаючи з дна людських досвідів небачені скарби, а заразом – і кілограми пластику. У такі моменти хисткого тримання на поверхні добре б мати на увазі авторитетну думку, яку можна взяти за основу (а як пощастить, то й у цілому).
Питання, над яким я сушу голову, згрубша звучить так: чи мусить автор бути публічною персоною? У дужках воно дещо ширше, хоча зміст і звужується: чи мусить автор висловлюватися на тему соціальних, культурних, політичних викликів?
Я думала про це у відносно спокійні часи й у часи великих збурень; тримаючи в памʼяті конкретні імена та збірний образ автора; слідкуючи за українськими й закордонними письменниками. Але щойно я намагалася сформулювати відповідь, як впиралась у стіну, шукаючи навпомацки, блукаючи темними коридорами припущень.
Але чому?
На позір усе просто. Так, мусить: це ж бо письменник, провідник людських душ, то проводь, будь ласка. Ні, не мусить: це ж бо жива людина із власним баченням себе у публічному дискурсі. Але щось із цими простими відповідями не так, якесь дошкульне “але” їх підмиває.
У режимі реального часу ми спостерігаємо за творенням глобальної та локальної історії, за формуванням нових сенсів і занепадом нежиттєздатних конструктів. Спостерігаємо і можемо впливати на ці процеси, часом навіть не полишаючи домівок. Вернісаж майданчиків для висловлення дає змогу кожному відчути себе просвітником, носієм істини по кілька разів на день. Кожен може висловитися. Може, але не мусить. Чи хтось таки мусить? Чи правдоподібне припущення про існування певного аналога загальної та спеціальної диспозиції в галузі культури? Одна для приватних осіб – споживачів цієї культури чи випадкових відвідувачів: тисяч коментаторів, які зазвичай мають священне “конституційне право на свободу думки й слова”, що, на жаль, часто стає евфемізмом для не-відповідальності. Адже ці крихітні аватарки не нестимуть ані репутаційних втрат, ані моральної відповідальності, їх не скасують через непопулярну думку й не розкритикують в десятках авторських влогів. “Видимі” ж люди – ті, кого суспільство визначило або визнало авторитетом, або ті, хто добровільно приміряв ці черевики, – зобовʼязані висловлюватися, дискутувати, прояснювати, підсвічувати логічні хиби. Чи можливий такий умовний поділ на своєрідних takers and givers?
Диявол криється в деталях
Проходивши колами роки (серйозно, роки), я нарешті зрозуміла, як зрушити з мертвої точки. Що, як насправді проблема не у відповіді, а в питанні? Що, як я намагаюся розвʼязати рівняння з надто великою кількістю невідомих? Занадто багато узагальнення, а поряд із тим – занадто мало осмислених деталей. Адже кожна з них заслуговує на ретельне обдумування. Чи мусить автор публічно висловлюватися?
А, власне, кому автор мусить? Мені? Ста друзям у twitter? Редактору місцевої газети? Щойно я позбулася цього “мусить” (доки не знайшла відповідного слова), з-перед очей ніби зник паркан, який заважав роздивитися краєвид. Проте з іншого боку, що, як це моральне зобовʼязання стосується зовсім не конкретних адресатів – людей з плоті та крові, а чогось на порядок вищого – функції автора як суспільної одиниці, автора як “інституції” [1]? А ні, паркан таки на місці…
По-друге, я нарешті прицільно звернула увагу на бідолашного автора, який чи то мусить, чи не мусить говорити. (Наголошу, що в цьому дописі розмірковую лише про авторів книжок, залишаючи поза увагою інших фахівців у галузі культури).
Один із викликів конструювання образу автора – це, так би мовити, побачити його особливі прикмети. Хто це?
Оскільки мова про реакції на події сьогодення, очевидно, йдеться про автора живого та здебільшого активного інтернет-користувача. Для кращого розуміння його чи її ролі в публічній дискусії мені йшлося і про відмежування (або обʼєднання) “чистого” автора від його “одноплемінників-впливовців”: публічного інтелектуала, лідера суспільної думки, трендсетера. Адже перед тим, як стати автором книжки, людина вже може мати імʼя в інших сферах соціального життя. І чи взагалі обовʼязково потрапляти до котроїсь із цих груп (або до більш узагальненої – групи авторитетів)? Чому імʼя на обкладинці наділяє (а навіть обтяжує) його носія обов’язком знати чи розуміти більше? Припускаю, відповідь неподалік: у часах, коли освіта не була широко доступною, а письменна людина мала інтелектуальну перевагу над неписьменною. І цей оцінювальний анахронізм наразі не встиг відумерти.
Окрім того, мене цікавили індикатори, які дозволяють говорити про людину як про публічну (а краще – медійну) персону. З одного боку, це про те, скільки “авдиторій” знає про цього автора. Що більше – то краще. Чи то пак – то “публічніше”. Тут могло би згодитися щось на зразок індексу цитування. В академічних колах він позначає вагу наукової думки за підрахунками кількості посилань на праці дослідників. З автором це не викликає труднощів. Що частіше поширюють його чи її допис у соціальних мережах, діляться і переходять за посиланнями, де фігурує імʼя, то вищий “індекс цитування”. Додаймо ще відгуки на книжки, презентації, автограф-сесії, новини, інтервʼю та нарешті осердя авторства – сам текст. Зі свого боку автор теж докладається до “градусу” публічності: зголошується на інтервʼю чи коментар або ні, погоджується на спільні фото або ні, вмикає функцію коментарів або ні показує свій сніданок або ні.
Наступна деталь: що означає публічно висловитися?
Сьогодні, коли Інтернет – це друга електрика, важче висловитися приватно, ніж публічно. Хтось неодмінно захоче вас тегнути, переказавши жарт. Або класичне: “Вітаю з днем народження, ось ганебна історія про тебе!” Ви навіть можете так ніколи й не дізнатися, що опинились у фокусі обговорення, а ваші фото з Instagram ілюструють статтю про борщовий набір. І, Боже бережи короля, якщо ви раз у ніколи відповісте, що ж маєте сьогодні на думці. Тож у питанні публічності висловлення для мене все очевидно: будь-яке висловлювання в Інтернеті є публічним. Отже, цілком логічно очікувати публічної реакції у відповідь. Що вже казати про авторів, які, крім присутності в соціальних мережах, зʼявляються на телебаченні, записують влоги, ведуть авторські колонки, телеграм-канали, що тільки додає у скарбничку їхньої пізнаваності та популярності.
Відтак, зваживши ці раніше випущені з уваги “дрібниці”, я почала формулювати питання інакше.
Чи етично автору не висловлюватися з приводу соціально значущих питань?
Категорія етичності створила ілюзію певної структури цього рефлексування. Бо етика – це бодай щось, на що можна стати й роздивитися навколо. Навіть якщо це етика особиста. Та й, виявилося, пошук відповіді на це питання – це роздуми не назовні (чи хороший автор, чи варто на нього покладатися в оцінці подій), а всередину – що це очікування публічного висловлення говорить про мене, навіщо мені це. Тож, схоже, питання це майже інтимне – як пошук сенсу життя й покликання. Та річ у тім, що у пʼятнадцять я вірила, що сенс життя – знайти Істину, а моє покликання – порятунок зашкарублого світу. Розумієте, до чого я?
Так, рухаючись від одного формулювання до іншого, я врешті-решт відшукала правильне запитання! Принаймні станом на зараз. Принаймні сподіваюся. Впродовж попередніх абзаців я так ревно намагалася донести думку, що шукаю не універсальну, а особисту відповідь, що аж проглипала цілого слона в кімнаті. Цей слон – я, nice to meet you. Тож!
Чи очікую я від авторів публічного висловлення в соціальних мережах або у медіа щодо важливих подій в Україні та світі? І бонусне питання: чому ж мені так важко знайти відповідь?
Почну з другого. Коли я розмірковую на цю тему, то дві тектонічні плити мого уявлення про автора сходяться, утворюючи гірський хребет розгубленості. Одна з них – це бачення авторства як соціальної функції, презюмування здатності автора до художнього осмислення дійсності, інтерпретації з покладанням на індивідуальну чутливість. Часто саме культура передчуває великі зміни й автори здатні це вловити. То, здається, не завадило б оприявнити свої передчуття та застереження для широкого загалу. Окрім того, це й робота для майбутнього: вивчення творчості (разом з епістолярієм, публічними виступами) може слугувати добрим інструментом ретроспективного аналізу майбутніми поколіннями не лише життєтворчості окремого автора, але й цілої ідеї тогочасся [2].Друга плита – це моє глибоке шанування права на приватність, на “невидимість”, якщо хочете.
Для прочитання цієї мапи з багатьма точками та пунктирами для мене спрацює розуміти (хоча б у загальному) волю самого автора. Через прикріплений допис або, як то мовиться, шляхом конклюдентних дій. І найздоровіший варіант – старий-добрий усвідомлений вибір і взяття відповідальності. Виходячи із внутрішніх відчуттів і потреб (популярність, збільшення продажів, бажання впливу поза текстом), автор обирає модель взаємодії з широкою авдиторією. Наприклад, свідомо бере обовʼязок висловлюватися з усіх більш-менш помітних питань і нести відповідальність за свої слова перед Богом і людьми. Або свідомо обирає висловлюватися з питань, в яких компетентний. Або свідомо обирає висловлюватися лише в тих випадках, коли запитують. Або свідомо обирає не висловлюватися. В якій формі ухвалене це рішення і чи треба про нього оголошувати – на розсуд автора. Тут, як у якісному тексті: більшість залишається поза надрукованим, але читач вловлює і бекґраунд, і мотивацію, і важливі послання.
Чи очікувати, чи не очікувати – от питання!
Що частіше й різнопредметніше висловлюється письменник, то вищі очікування щодо озвучення публічної позиції з приводу важливих питань тут-і-зараз. Принаймні з приводу очевидно важливих питань. Наприклад, мовного питання. Бо мова має значення. Українська мова має значення.
Висококонкурентний книжковий ринок і невблаганний маркетинг, бува, підштовхують автора до розширення своєї авдиторії не дуже мудрованими методами (наприклад, у межах lifestyle blog). Під слайд-шоу новин про ремонт, знайденого голуба та перший торт для дитини цікаво ж одним оком глянути, про що книжка цієї пані чи цього добродія. Так нарощується соціальний капітал, здобувається репутація і, певним чином, влада. А за останньою, як відомо, приходить відповідальність. Тож виставляння особистого життя на оглядини, хоч і може сприйматися як ціна за уми, проте вона оманлива, бо справжня ціна – це якраз відповідальність перед цими звабленими умами. Навіть якщо сам автор цього не усвідомлює. Не обов’язково усвідомлювати силу тяжіння, аби їй підкорятися. Читачі, які стежать за геомітками улюбленої поетеси, з високою імовірністю будуть покладатися на її думку і щодо складних питань. А часом і більше: очікувати ґайдлайну. З якою метою – перекласти відповідальність чи звірити компаси – питання інше. І як же пощастить, якщо в цих ґайдлайнах не буде шкідливої маячні! Fingers crossed.
Тож виходить, що для медійно-активного автора послідовно грати цю скрипку до кінця: розповідати про новий годинник, і про новий текст, і про скандал довкола Шевченківської премії. Усе-таки якщо автор виходить у публічне поле поза своїми книжками й починає спілкуватися з читачами (хай і потенційними), він укладає з ними соціальний контракт.
“Це моя особиста сторінка, це мій канал, не хочете – не читайте” – це не соціальний контракт, це – кинути камінь у вікно й утекти, аби не отримати у відповідь. Публічний допис – це запрошення до діалогу, який зовсім не обовʼязково сподобається його ініціатору. Тут пасувало би додати щось про мистецтво діалогу, яке треба шліфувати за кожної нагоди, але… Будьмо реалістами: навряд у суспільства високий запит на дискусію рівня оксфордських дебатів. А от на що цей запит є (сподіваюся!), то це на повагу у спілкуванні. Так просто: повага до співрозмовника та правильна пунктуація. Plain and simple: так можна, так ні. “На мою думку, Ви помиляєтеся” – ок. “Здохни, дурепо!” – не ок. Не так і складно.
Нарешті висновки
Отже, чи очікую я на публічне висловлення від сучасних авторів?
І так, і ні. Очікую, якщо автор є медійним і проактивним у цій медійності. І дуже вдячна тим видимим авторам, які мають сили та волю висловлюватися, пояснювати, доводити – словом, покладати на плечі важку ношу нищення ілюзій, підважування усталених практик, а часом і нещасного пророцтва. Водночас не менш вдячно та шанобливо ставлюся до літературних “невидимців”, чий інструмент – сам текст, чиї тексти творять магію: наснажують, сіють сумніви, ранять, подають надію.
P. S.
Шановні читачі, дякую, що дочитали аж сюди. Дорога видалася довгою. Наперед дякую тим із вас, хто залишить свій коментар і поділиться власним баченням із приводу публічного висловлювання авторів. І, може, ми, немов ті сліпці з притчі, разом зможемо побачити слона.
Джерела:
- Забужко О. Найдовша подорож. Київ: Комора, 2022. 168 с.
- Островська-Люта О. Суспільний договір: як розпізнати його симптоми? (Пере)осмислення суспільного договору України. 2023. С. 17-21
Будь першим хто прокоментує