Хоча я не принцеса Цірілла, але, гадаю, мене до Ґеральта теж привело Призначення. Що б іще могло так довго й наполегливо крутитися навколо? Піруетами Міхала Жебровського, його котячим поглядом з обкладинок зошитів, схвильованими переказами подруги, ігровою лихоманкою. (Вважається, що саме завдяки їй відьмацька історія отримала друге життя. А подекуди й перше). Та й, ніде правди діти, обнадійливим серіалом від Netflix. Врешті-решт після першого (і як тепер зрозуміло) вдалого сезону на моїй полиці зʼявилася ціла серія від Анджея Сапковського.
Вперше я читала сагу впівока, зосередившись на фабулі: дитина-несподіванка, Призначення, альянси, шпигуни, чародії, королі, люди, не-люди… На жаль, український варіант “Відьмака” (для зручності надалі називатиму серію так) додав до цього заплутаного сюжету ще одне випробування — продиратися крізь хащі хибодруків і неналежного перекладу. Наприкінці першої книжки я просто стомилася відстежувати проблемні місця та клеїти наліпки (в Інтернеті можна відшукати дбайливо зібрані приклади не лише друкарських помилок, але й помилок фактологічних).
Згодом, маючи за плечима знання сюжету (й оновленого відьмака у виконанні Генрі Кавілла), я прочитала сагу вдруге. Цього разу польською, тобто мовою оригіналу. Зайве говорити, як інакше відчуваються персонажі, коли читаєш діалоги, жарти й неозвучені думки саме так, як планував автор. І як смакують страви за правильними рецептами:) До слова, на сьогодні сага перекладена приблизно сорока мовами. Уявіть лишень, що в сорока мовах зʼявилося цілком нове слово (чи принаймні нове значення вже відомого), вигадане майже сорок років тому!
Якщо стисло, то сага про відьмака — це історія про те, як просте і нейтральне життя фахового мисливця на монстрів Ґеральта з Рівії (який зовсім не з Рівії, але потім таки трохи з Рівії) перетворюється на складне плетиво політико-магічних інтриг і зрештою змушує обирати. Це довга велелюдна (і не лише “людна”) подорож просторим Континентом (без назви) назустріч своїй долі. Або створення цієї долі впродовж подорожі. Залежить від трактування Призначення: як точки чи як прямої.
Як я зазначала вище, ігри та серіал від Netflix неабияк пожвавили, а для когось і взагалі запалили, інтерес до всесвіту Ґеральта — аж так, що у США доводилося нашвидкуруч додруковувати книжки. Цікаво, що у відгуках англомовної авдиторії можна відстежити кілька повторюваних тем: 1) обсяг серії та кількість персонажів; 2) порядок читання; 3) зображення жінок. У підсумку це має такий вигляд:
1) занадто багато другорядних персонажів (“Дюна” поблажливо всміхається у дверному прорізі);
2) читати в порядку опублікування vs втискати “Сезон гроз” у хронологію подій;
3) жінки надто обʼєктивовані; жінка як секс-іграшки vs жінки зображені в різноманітних ролях, професіях і статусах; жінка має сексуальні потреби та не соромиться їх задовольняти + бісексуальні персонажі.
Що ж, і собі спробую піти цією стежкою.
“Відьмак” — це вісім книжок різного обсягу та різної складності. Окремі оповідання, довжелезні розділи основної історії, різні наратори та різні часові лінії. У порядковості читання я поклалася на упорядника й не переставляла книжки на полиці в пошуках правильної хронології. Почала з “Останнього бажання” та “Меча призначення” — легкого туристичного старту: похмурі переспіви похмурих впізнаваних сюжетів, вступ у життя на Континенті, зустріч із головними персонажами. Услід за бадьорою інтродукцією — цілісне пʼятикнижжя від Ґеральта, де розгортається головна драма: хто перший дістанеться до принцеси Цірілли? І насамкінець — gratis від письменника — приквел до великої Ґеральтової пригоди “Сезон гроз”.
У цих англомовних оглядах я навіть натрапила на зауваження, що у циклі про відьмака часом бракує відьмака, натомість лаври головної героїні перебирає Цірі. Тут вважаю за доречне придивитися до назв книжок. Хоча, з руки редактора, вони й подані під знаменником відьмака, проте це радше тримає фокус на світі, а не на персонажеві. Ґеральт — з його видатною компанійськістю та багатою на імена коней фантазією — і справді час від часу відходить на другий план. І навіть на третій. Бо, знаєте, у меча Призначення два вістря.
Окрім легко впізнаваної (навіть тими, хто лише краєм вуха чув про “Відьмака”) трійки, на просторі Континенту зустрічаємо й інших — більш або менш важливих для фабули. І їх насправді багато. Та річ не тільки в кількості: кожному з них Анджей Сапковський дає голос. Тому читачі дізнаються, що думають чародійки про королів і прозоре вбрання, гноми — про манери, сновидиця — про архітектуру, селяни — про війну, а кіт — про смерть. Хоча така розмаїтість дійових осіб і різка зміна кута зору можуть завдати клопоту в навігуванні сюжетом, проте саме ця особливість чи не найкраще матеріалізує вигаданий світ. З кожною реплікою “випадкового” подорожнього чи корчмаря Континент набуває все чіткіших обрисів, здобуває все більше тверді, а отже, реалістичності. Навіть коли поруч не опинялося ні Ґеральта з Яскером, ні Цірі чи Єннефер, я точно знала: I’m in. Наче це я сама вірила у баєчку про емоційний параліч відьмаків або наче це моє власне майбутнє залежало від шлюбу нільфґардського імператора.
Про жіночих персонажів можу сказати те ж, що і про чоловічих. Це насамперед люди, а вже вплив статі на сприйняття цих людей — тягар читача. Офіціантки, чародійки, бандитки, королі, торгівці, митці, пройдисвіти — вони однаково стають і обʼєктами насилля та ошуканства, й важливими фігурами складних політичних шахів. Ба більше: людьми є всі персонажі Сапковського, навіть якщо це ельфи чи вампіри. Вони повні й самостійні та, наважуся припустити, цілком могли б жити й поза фабулою, тоді як фабула поза ними — ні. У серіалі, зокрема у третьому сезоні, дуже впадає в око, хто з дійових осіб є, даруйте за тавтологію, дійовою особою, а хто — підставкою під склянку. У книжках Сапковського всі герої — склянки. Вони мають значення, вони внутрішньо злагоджені, зрозуміло мотивовані та віддані своєму життю (навіть якщо його сенс цілком аморальний), так що раціонально можна збагнути кожного. Завдяки такій правдоподібності героїв історію Ґеральта легко деконструювати. Після кількох прочитань, звісно.
Що ж “такого” у “Відьмаку”?
Історія відьмака легко втрапила в обсяг моїх читацьких інтересів, хоча я заледве можу назватися прихильницею жанру. Вона середньовічна, європейська, темна, саркастична і доросла. За змістом, формою, письменницькою методикою. А крім того, поза серйозним рефлексуванням над порушеними темами, це просто класна історія, яка змушує швидше і швидше гортати сторінки.
“Відьмак” — це (серед іншого) спроба поєднати розмаїту європейську мітологію в одне велике полотно, дати можливість різним легендам перетнутися. Тут і потвори зі словʼянського бестіарію, і скандинавський Раґнарок, і північноєвропейські Дикі Лови, і данський Вільшаний король, і кельтська Артуріана, й античні єдинороги. Як на те пішло, у книжці навіть є найвідоміша фраза з фільму “Касабланка”! Щось із цих ремінісценцій припало мені до смаку, щось ні. Наприклад, в останній частині пʼятикнижжя “Володарка озера” мені явно забракло проникнення Артурівського циклу в полотно тексту, в матерію всесвіту відьмака. Й загалом ця частина найбільш фантасмагорійна.
Читання вдруге, безумовно, має низку переваг. Якщо при першому читанні внутрішні перетворення героїв були для мене доконаним фактом, мета яких — підштовхувати сюжет, то читаючи вдруге, я прицільно спостерігала за процесом змін, а сюжет, навпаки, слугував для них фоном. Цікаво, що це не тільки обʼєктивна зміна характерів, як, наприклад, перетворення Цірілли з випещеної улюблениці в месницю, але й зміна бачення їх читачем через нововідкриті обставини (як, наприклад, Яскера). Деякі з цих змін — як маленькі краплі води, що несподівано, через коротеньку фразу чи ледь помітний жест, виходять з берегів — і перед нами зʼявляється зовсім інша постать. Деякі зміни раптові й дуже помітні, як займання лісу. І це, либонь, один із діамантів у читанні “Відьмака” – помічати (й помітити!) плавні вигини та різкі надломи, які так змінюють цих людей. Трісс Меріґольд, Ярре, Єннефер, Кагір… І, безумовно, Ґеральт, який з розчарованого самітника, що безліч разів ледь не помер, врешті ставить на життя, але помирає (або ні). Мені подобається холодна калькуляція Ґеральта, похмурий відьмацький гумор. І подобається, як автор повертає його основоположні риси таким чином, що вони стають комічними.
Попри увиразнену тему сімʼї, мене не пройняло родинне єднання. Я не змогла побачити в Ґеральтові батька, а в Єннефер – матір, скільки б разів вона не промовила “córeczko”. І як би старанно Цірі не навчалась ремесла обох її опікунів, мовби наслідуючи дві батьківські фігури.
Про Анджея Сапковського вже відгукуються як про класика жанру, а про його творчий метод уже пишуть наукові праці. Я ж, як не-фахівець, хотіла б звернути увагу на одну з рис його стилю, яка дуже припала мені до серця. Автор не грається з читачем у піддавки. Не прикривається евфемізмами, коли йдеться про сцени жорстокості. Не дбає, чи випадково читач не заплутався в іменах. Не нагадує щосторінки ЩОСЬ ДУЖЕ ВАЖЛИВЕ, УВАГА, НЕ ПРОПУСТИ ЦЕ РЕЧЕННЯ. І порушує правила. На консультаціях з письма часто можна почути священне: “Показуй, а не розказуй”. Мовляв, треба описати, як героїня завмирає, блідіє, стискає зуби й кидає різкий чорний погляд, замість повідомити, що вона розлютилася. Але Сапковський саме так і пише: “Єннефер була розлючена”. І, знаєте, це працює! Тут, видається мені, справджується теза про те, що вдало порушувати правило може той, хто достеменно знає, як це правило застосовувати.
Насамкінець пропоную читачам порозмірковувати над феноменом “Відьмака” в контексті часу його написання. Початок цього феномену припадає на пізні вісімдесяті — часи інтенсивної трансформації Польщі. Вперше Ґеральт зʼявився на сторінках польського журналу “Fantastyka” 1986-го року. Напередодні економічної, політичної та технологічної зміни, перед демонтажем комуністичного устрою. Рік Чорнобиля. Книг “Воно” і “Мандрівний замок Хаула”. Аніме “Небесний замок Лапута”. Смерті автора “Дюни”. Не-популярності польського автора в Польщі та навіть відсутності перекладів фентезі з першої лінії (деяких із них).
А щоб “Відьмак” і надалі тримався в полі вашого зору, зважте, що восени обіцяють книжку рецептів з Континенту!
А через рік — ще одну книжкову відьмацьку пригоду! Тим самим почерком;)
P. S. “Відьмак” by Netflix створений для того, щоби бідкатись і розводити руками. Непідготованому туди краще не ходити. Якщо ви таки плануєте взятися за книжки, я наполегливо раджу вам оминути цю екранізацію. Вона лише заплутає та створить хибне відчуття світу, персонажів і подій, адже сукупно це — лише пекельний підмінник першоджерела, який чомусь промовляє знайомими іменами та назвами. І блискучий Генрі Кавілл.
Будь першим хто прокоментує