І чому насамперед взялася за читання? (Спойлери на кожному кроці!)
Якщо коротко, то мені нарадив Анджей Сапковський.
Хоча й раніше я чула про цю книжку: вона була у різноманітних списках бестселерів, топах і рекомендаціях книжкових блогерів. Підкупила й анотація. А на додачу Анджей Сапковський тепло висловився про цю ккнижку під час ефіру з українськими влогерками. Так після кількарічних роздумів (книжка вийшла 2020-го) я взялася за “Незриме життя Адді Лярю”.
Взялась і здалася на першій третині — на частині, яку подекуди вважають найсильнішою та найбільш емоційною. І, будьмо щирі, вона таки викликає емоції! Проте не співчуття, обурення, вболівання чи захоплення, а щире здивування — what a hell? Про всяк випадок я прогортала ще кілька сторінок і прочитала кінцівку, щоби решту книжки пропустити з чистим серцем.
Спершу я ніяк не могла намацати, що саме нагадує цей текст. Я навіть припустила, що це експериментальний пранк і десь наприкінці авторка скаже: “Дивіться, що вийде з кліше всіх часів і народів, якщо сипнути туди найпопулярніші сюжети останніх тридцяти років”. Але ні, все по-справжньому.
З перших сторінок це нагадувало чернетку: метафори нашаровувалися, повторювалися, синонімічні пояснення будувалися в абзаци, надокучали банальні порівняння — мовби авторка вагалася, який варіант обрати. На якусь мить, зізнаюся, я згрішила на переклад. Ці пояснення одного й того ж різними словами, це прямолінійне резюмування попередніх ліричних абзаців…Але тоді я згадала про чудові переклади Толкіна, Герберта, Роулінґ — і зрозуміла, що річ таки не в перекладі. До речі, вперше у цій книжці я побачила слово на позначення одноразової паперової чашки — “паперянка”. Пишіть в коментарях, якщо вам подобається. Самоіронія detected.
Зрештою я таки знайшла, на що це схоже. На добрий сценарій для генеричного продукту Netflix. А що спрацює для цього стрімінгового гіганта? Цікава ідея, передбачувані персонажі, логічні діри, people of color (як тепер називають усіх не-білошкірих) і пильна увага до ЛГБТ+. Що з цього списку може запропонувати “Незриме життя Адді Лярю”? Поглянемо.
Цікава ідея
І вона, безумовно, є! Ось цитата з офіційної анотації, яка купила мою увагу: “Далекого 1714 року у Франції одна дівчина укладає фаустівську угоду, щоб отримати вічне життя. Але угода виявляється прокляттям: тепер її забуватимуть усі, кого вона зустріне на своєму шляху. Так починається неймовірне життя Адді Лярю, її приголомшлива подорож століттями і континентами, історією і мистецтвом, під час якої вона шукає способу залишити слід у світі”.
Звучить чудово! Авторка винайшла спосіб показати тяглість історії (а заразом зміну чи, навпаки, застиглість людської природи) через оновлену лінзу! Раніше цю функцію виконували артефакти, машини часу, щоденники чи журнали, сни й інші способи переміщення, вампіри (як у знаменитому “Інтерв’ю з вампіром” Енн Райс і подальшій екранізації з Бредом Піттом і Томом Крузом). А Вікторія Шваб змогла знайти щось нове, когось нового. Дівчину, яка в повні своєї молодості й гостроти розуму може перебувати у гущі історії, а згодом — осмислити та відрефлексувати її з дистанції. Аж триста років пройде перед очима і крізь розум однієї людини, яка ще й завдяки своїй особливості здатна вплинути на історію, запобігти жахливим подіям, застерегти від помилок. Уявляєте простір?
Отож мене страшенно інтригувало, в яку ж фабулу авторка обгорне цю ідею забування. Що Адді Лярю зрозуміє, як скористається побічним ефектом угоди, що і як побачить та що врешті скаже: видніється на обрії кінець історії чи стає світ прекрасним і новим?
У першій третині мені не пощастило з відповідями. Може, все ще попереду й витривалі читачі знайдуть всі ключі до замкових шпарин. Але, Карле, це вже третина, а досі не знайшлося місця не лише для відповідей, але й для більш-менш розгорнутих роздумів. Хіба окремі натяки, розкидані по тексту: у швейній крамниці Адді приміряє чоловічий одяг і жалкує, що так вільно не можуть одягатися жінки; прогулюючись з Люком (про нього далі), вона звертає увагу на “доброчесну поведінку” жінки 18-го століття. “І це все?” — думала я, шукаючи глибших і тонших спроб зобразити ці соціальні проблеми та контраст із 21-им століттям, з якого ведеться оповідь. Також на третині книжки було нуль історичних подій, два континенти й по часовій лінії на кожен із них: “актуальне” життя Адді у Нью-Йорку 2014-го та флешбеки про Францію її дитинства та юності.
Передбачувані персонажі
Або персонажі-наліпки. Аделіна Лярю — 23-річна француженка, яка мешкає у провінційному селищі на початку 18-го століття. Як узагалі вона дожила незаміжньою до двадцяти трьох, як досі ухилялась від примусового шлюбу, що робила для заробітку, як гострила свій розум? Можливо, на решті сторінок про це йдеться, але навряд я про це довідаюсь. У першій третині відомо те, що “французька” Адді росла норовливою, їздила з батьком на ярмарок, мала подругу-місцеву дивачку, не хотіла заміж, втекла перед весіллям й уклала прокляту угоду. Відомо, що Адді-нью-йоркерка має лише їй відомий роман (коханий забуває про неї щоранку), інших коханців і коханок, місця для нічлігу, які вона чи не щоночі мусить міняти. Незручно питати, але чи не вдалося за 300 років знайти краще рішення, вигадати якусь робочу схему? Якщо Адді зуміла знайти спосіб за посередництвом коханого написати пісню (сама вона не може залишати матеріальних слідів), то чи не докумекала б вона до такого ж, але щодо договору оренди? Може, спрацювало б вкласти ручку в руку сплячого коханого й підписати? Словом, уже тут мені дуже бракувало розуміння, як працює це прокляття і цей світ. Але про це теж пізніше.
Крім того, що Адді — це персонаж-наліпка і персонаж-функція, варто додати, функція з неї не вельми. У дванадцять, двадцять три чи триста років вона незмінна: говорить, розмірковує та поводиться однаково. Осердя її особистості — це прокляття, додане з угодою.
Другим “великим” персонажем є Генрі, теж проклятий, але якось інакше. Він єдиний смертний, який запамʼятовує Адді. Генрі працює у книгарні та, звичайно, наприкінці напише книжку. Здогадуєтесь, як вона називатиметься?
Я недаремно звернула увагу на Генрі як на смертного, адже в Адді є ще один прихильник, який добре її памʼятає, — той самий “морок”, з яким дівчина уклала угоду. Адді називає його Люком. Я так відчайдушно шукала щось понад “Люк=Люцифер”, що хочу вірити, ніби це давня ідея того, що зло зникає, якщо дати йому імʼя. Загалом сюжетну лінію Люка я б назвала блиском і злиднями споконвічного зла. Він живиться людськими душами (ймовірно, навіть Шекспіровою), існує тисячі років у різних вимірах, але закохується у смертну Адді й цілу книжку пильнує за нею. (Але пригадаймо й античних богів, які теж не визначалися високими стандартами трансцендентної спільноти).
Логічні діри
Протягом цього короткого читання мені муляло не розуміти, як працює світ Аделіни Лярю. Залишалося сподіватися, що це пояснять пізніше. З Люком все ясно, викреслюємо. Що ж з Адді? Побічним ефектом її угоди стає те, що всі забувають дівчину, щойно та зникає з поля зору. На додачу вона не може залишати матеріальних слідів і тому одержима ідеєю залишити слід. Трави під її кроками розправляються, зламані речі складаються докупи, виведені літери зникають, на Адді не залишається ран. Проте вона відчуває біль і голод, а з’їдене залишається з’їденим. Розлита олива чи вино не плямують меблів, але й не повертаються назад у лампу чи пляшку. Адді не може приспати людину, додавши опіум у келих. Але це спрацює, якщо вона спершу доллє його до пляшки з вином, а хтось інший наллє в бокал. Чому, чому властивості опіуму нейтралізуються у келиху, але зберігаються у пляшці? Адді здатна пересувати предмети. А також красти. Якщо її сфотографувати, то, хоч обличчя не роздивитися, силует залишиться. Що ж тоді з людиною на фото поруч із Адді? І всіма іншими, хто бачив фото? Вони забувають про фото? Їм усе одно, з ким їх зазнімкували за романтичних обставин? Як це працює? Що з дій Адді є незримим, а що таки зримим? Де ці межі? Десь посеред книжки авторка повідомить, що Адді й сама досліджує межі прокляття, а ці тонкі шпарини, крізь які вона може хоч якось проявитися, — чи то недогляд (споконвічного зла, яке уклало мільйони таких угод), чи то навмисні прояви жорстокості, чи то жарти. Дуже зручно.
Різноманіття (чи щось таке)
Це дражлива тема, бо що не скажеш — поцілиш не туди. Зрозуміло, що присутність у культурних продуктах людей з різним кольором шкіри, різним світоглядом і сексуальними вподобаннями — неуникненно, позаяк їхня присутність у суспільстві добре помітна. Але є одне “але”. І мені йдеться саме про це “але”. Не про присутність цих героїв, а про спотворену “інклюзивність” і їхнє часто абияке зображення. Я не знаю, чи коли-небудь представники people of color чи ЛГБТ+, на яких чомусь падає найбільший наголос, нарешті побачать, що їхня репрезентація часто-густо стає просто додатковою зірочкою: молодець автор, пройнявся. Дивно й те, що коли йдеться про інклюзію, не так часто пишуть про людей з інвалідністю, розладами аутичного спектра, депресією чи генетичними захворюваннями. І тут я маю на увазі не те їхнє зображення, коли вони формують тему книжки, коли вони знову ж таки зображені у протиставленні до інших, а навпаки — їхнє спокійне включення до когорти персонажів. Так, щоб ідея інклюзії не перетворювалась на ідею сегрегації. Вдалий приклад такого включення — повість Дзвінки Матіяш “Марта з вулиці Святого Миколая”.
Але повернімося до “Незримого життя Адді Лярю”. Карта темношкірих розіграна й тут. Саме так прямолінійно, як це звучить, це і зроблено. Бо якщо авторка справді вболіває за дискримінованих і щиро вважає, що темношкірі є природною та невіддільною частиною суспільства, то і в текст вони мали б увійти природно і невіддільно, а не бути носіями наліпки “чорношкірий/чорношкіра”.
До моменту мого дочитання і впродовж кількох проглянутих розділів я побачила двох чорношкірих. І нуль азійців. І нуль скандинавів. І нуль… Вперше ми зустрічаємо темношкіру героїню Бею у книгарні. Авторка описує кота, стелажі, продавця та звертає увагу на відвідувачів книгарні — “старшого білого чоловіка” і “прегарну чорношкіру дівчину”. Невже, невже авторці не вдалося обрати кращого формулювання, хоч трохи докластися художньо, якщо для неї це ТАК важливо? Адже Вікторії Шваб точно таке під силу. Прочитайте бодай перші кілька сторінок англійською: вони звучать як ритмопроза! Чому б не написати, що, наприклад, її шоколадного кольору сукня майже не різнилася від її шкіри — і це робило Бею схожою на тонку скульптуру? Чому знову ці наліпки? Згодом до цієї ж книгарні заходить інша дівчина, але вона вже просто білява. Не біла, не чорношкіра, просто білява дівчина. Чому так? Авторко, мені тепер доконче треба знати колір шкіри цієї відвідувачки! Й десятка інших персонажів, як на те пішло. Якось в інтервʼю у Морґана Фрімана, серед іншого, запитали, як врешті-решт позбутися расизму. Актор відповів: “Перестати говорити про це. Я перестану називати Вас білим і попрошу Вас перестати називати мене чорним”.
Далі – гомо- і бісексуали. Їх насипано більше. Адді Лярю теж бісексуалка. До моменту мого дочитання їх було пʼять (якщо я правильно зчитала, бо на Сем я подумала: “I don’t give a shit, хто з ким спить”). Перший персонаж-гей, якого зустрічаємо, як і багато інших, виконує функцію вазона — актора, в помешканні якого час від часу підживає Адді. Його поява, зізнання в орієнтації та взаємодія з Адді неймовірно клішовані, а подальша доля викликає відʼємний інтерес. Другий гей, до речі, теж актор, до того ж темношкірий (може, заради економії літер?)
Словом, тема різноманіття й вболівання за minorities видалась мені аж якоюсь блюзнірською, хоча, впевнена, авторка не мала цього на меті.
Категорія: інше
Серед інших причин, які спонукали мене покинути читання, — “змішаний” наратор. Оповідь наче й ведеться від третьої особи, проте в різних частинах тексту обізнаність цього оповідача різна. Тут він знає все, а тут уже тільки те, що й читач. Окрім того, впадає в око контраст тексту. Подекуди він дуже деталізований і “тактильний”, а з наступної сторінки перетворюється на прісні рядки сценарію: місце, час, дійові особи — контейнери з написами “Стандартне французьке село 17-18 століття”, “Сучасний Нью-Йорк”. Тож перша-ліпша асоціація тут спрацює: виймаєш із власної памʼяті картинки на цю тему — і все оживає. В моєму випадку це, власне, кінокартинки, тому я й мала стійке відчуття сценарію. Ось ярмарок з “Парфумера”, ось нью-йоркські хмарочоси й тендітна Керрі Бредшоу з кавою.
Часом метафори дуже банальні — аж такі, що мозок мимоволі їх дописує, адже бачив таке багато разів. Іноді — навпаки — оригінальні й дивакуваті: “Її ім’я ковзає в нього між зубів, наче мох”. Я відклала читання і спробувала зрозуміти, що означає це порівняння. Я не знаю. Треться, як мох об мох? Рипить? Але не все так безпросвітно. Є дійсно естетичні та свіжі образи, бачені, але досі не написані на папері. В одному з епізодів Адді купує каву, відчуває її тепло на долонях і всміхається в пару над чашкою. Гарно ж. Також цікавим є вступ до кожної частини — опис музейного експоната (твору мистецтва), до якого дотична Аделіна Лярю.
У тексті чимало ремінісценцій. Як неочевидних (сцена в кіно, як у “Інтерв’ю з вампіром”), так і дуже прямих. Це не натяки, не аналогії, це саме такі однозначні повідомлення: їй здалося це схожим на портрет Доріана Грея; це як сцена, коли Пітер Пен забуває Венді.
На котромусь із цих посилань я подумала: або це пише дуже молода людина, або людина пише для дуже молодих. І цими однозначними повідомленнями “що хотів сказати автор” Вікторія Шваб заохочує читачів-новачків, мовби каже: друже, читати не складно, історія може бути простою, а метафори — саме такими надривними, щоб битися в унісон із твоїм розбурханим серцем. І я дуже зрадію, якщо розгадала авторський задум. І якщо підлітки (чи то пак young adults) візьмуться читати й те інше, що прямо чи опосередковано згадує Вікторія Шваб. Молодій аудиторії, до речі, книжка подобається.
А ось дорослій мені це читати дивно. Наче й цікаво, а наче й так нудно, що морщиш лоба: аби лише після слова “румʼянець” не зʼявилося “вдарив їй у щоки”. Але він щоразу вдаряє! І так не лише зі словами, але й з діалогами й сюжетними поворотами.
Загалом я читала не про Аделіну Лярю, француженку, яка живе понад триста років і нікому не запамʼятовується, а про людину з 2020-го, яка уявляє, як могла б чи мала б почуватися Аделіна Лярю, яка 300 років сновигає світом і нікому не западає в памʼять. Прочитавши останній абзац (Аделіна, звісно, має план, як втерти Люкові носа), я захотіла написати лист Анджею Сапковському — розповісти про серію книжок про відьмака Ґеральта. Думаю, йому б сподобалось.
Будь першим хто прокоментує