Перше і найголовніше: це наближає Перемогу. Гроші за цей та інші раніше не опубліковані тексти у стилі «старого-доброго Дереша» будуть скеровані на допомогу 80 ОДШБ та 215-го батальйону 125 ОБр ТрО. Деталі тут.
По-друге, Дереш — наче машина часу: з першого речення переносить у бентежні часи юності. Складні та прості водночас — часи, коли все (крім інтегралів) очевидно й зрозуміло, життєві істини відомі, а напівтони ще не обтяжують голову. Коли серця так багато, що більше нічого не має значення. Завтра контрольна з фізики, а я тільки й думаю про те, що запізно прочитала повідомлення в ICQ. Клятий dial-up! Кляте правило не займати телефонну лінію протягом дня! Клята шкільна форма! І як же встояти перед цим bittersweet поверненням у шкільні коридори? Напишіть у коментарях, якщо не маєте уявлення, про що я зараз. Самоіронія detected.
По-третє, стиль Дереша (байдуже, старого-доброго чи нового-доброго) дуже дієво перемикає увагу й затягує до химерного світу його персонажів. Чистий ескапізм.
По-четверте, я по-людськи вболіваю за автора та належне поцінування його ролі в літературному процесі.
«Наркотичні рослини Східної Європи» розповідають, власне, про наркотичні рослини: їхні властивості, вплив на сприйняття реальності, рецепти й поради застосування. Впереміш із фінальною частиною історії чи не найзагадковішого міста сучасної української літератури — Мідних Буків (про них пам’ятаємо з «Культу» та «Поклоніння ящірці»).
Як інші тексти Дереша, цей теж повниться жорстокістю, докладно зображеною та смакованою автором: каліцтва, насилля, медичні маніпуляції, самогубства та наркотичні тріпи. Тому читати це варто лише за умови стабільної роботи психіки, щоб літературні засоби та ліричні герої не завдали великої шкоди.
Тепер, коли я вас застерегла, розповім про суб’єктивні враження від прочитаного. “А хіба решта написаного тут не суб’єктивне?” — справедливо зауважив би мій дорогий читач. “Звичайно”, — відповіла б авторка. Проте цього разу йдеться про іншу суб’єктивність — не читацьку, а… людську? Впродовж читання, окрім вражень від тексту, до берега моєї уваги часто прибивалися ще й давно притлумлені спогади. Про це розкажу сьогодні.
Я ніколи не відчувала тяги до наркотичного досвіду, але допитливість теоретична — інша справа. Що такого бачать вони у своїх наркотичних мареннях, як реагують на подразники та взаємодіють з часом? Адже ззовні це має зовсім не такий феєричний вигляд. Жодних сумішей кольорів, дивовижних форм і відкриттів таємниць Всесвіту (цього чи будь-якого іншого).
Уперше я зустріла наркоманку в 14. Переді мною не надто твердим кроком і не дуже передбачуваною траєкторією рухалася дівчина в темній куртці зі слідами тиньку на спині. Я тримала добру дистанцію, коли вона різко розвернулась і підійшла до мене впритул. «Чо ти сказала?» — спитала вона десь повз мене, але злякалася я. Вирвана з власних роздумів, заскочена цим питанням і її виглядом, я відповіла щось з асортименту «це я до себе», хоча не говорила ані до неї, ані до себе, ані до будь-кого. Так само раптово вона зробила крок вбік і стала переходити дорогу. Машини сигналили, а вона описувала зиґзаґи, допоки не зникла за рогом бару з поганою славою. Я досі пам’ятаю її обличчя, зелено-блакитне, з чорними колами під очима, сірі губи й прилипле до голови коротке біляве волосся. І її синюваті руки з численними грубими проколами між пальцями. Я не раз роздумувала, що тоді трапилось і що саме так мене налякало. Ймовірність агресії? Але вона ледве вимовила своє запитання — аж стільки сил це потребувало. Давня лякалка про шприц, яким можуть вколоти заради забави наркомани зі СНІДом? Коли сьогодні я ставлю собі це запитання, то думаю, що річ у дисонансі, якого зазнав мозок. Ти наче бачиш п’яну, але від неї не тхне алкоголем, бачиш агресорку, але вона ледве тримається на ногах, бачиш місця від ін’єкцій, але вони не мають нічого спільного з медициною.
Наступного разу я побачила наркоманку (іншу) через більше ніж 10 років. У місці, в яке, певною мірою, привів мене Дереш і його “Трохи пітьми”. На славетному Шипоті. Іншу, але подібну на ту першу. Тільки от ця не могла ні говорити, ні ходити, а лише конвульсивно дриґатися і блювати. Того разу я не злякалася, проте зовсім не хотіла спостерігати за фіналом: чи повернулася б ця дівчина до реальності, чи стала б іще одним застереженням-хрестом на галявині. Тож, так, Дереш хвацько спланував наркоподорожі своїх героїв, але відчуття мани не полишають навіть у курйозних моментах цієї мандрівки. І це, видається мені, одна із впізнаваностей Дереша — через дотепні порівняння, дивовижні описи й на позір веселу атмосферу подати читачу серйозну, травматичну тему.
Окреме задоволення — мова написання. Оскільки події розгортаються на Львівщині, читач занурюється не тільки в тогочасний і тогомісцевий побут, але і в саму мовну атмосферу, скажімо так, галицьку мовну традицію. Бо це не лише про діалектизми, а про глибші структури мовлення, порядок слів у реченні, форми звертання, вставні конструкції. Не та, знаєте, позірна ґвара, коли у тексті де-не-де вигулькує креденс, а в котромусь закапелку можна випити файної кави з колежанкою. І не така, що надимається й тицяє пальцем, якщо, Боже борони, одягнеш плаття замість сукенки. Це та природна говірка з пляцками й ронделками, Бодями і Ґєниками, яка просто переливається межи людьми й не перебирає на себе жодних лаврів. Цікаво подивитися на це з відстані — і років, і кілометрів, адже я зростала саме в такій атмосфері: суміші ікон у вишитих рушниках над класною дошкою та вирізаного з газети зображення циганки (щоб знайшлися зниклі речі) в кожній оселі. Саме там і тоді я дізналась, якою великою силою володіє слово.
До нас часто заходила сусідка: нарікати на чоловіка, просити цукор, сіль, пораду, взуттєву коробку для покійного песика… Сусіди загалом часто заходили до сусідів: достатньо коротко натиснути на дзвінок або постукати й без жодних зволікань заходити (двері на ключ замикалися хіба на ніч). Тож сусідка, нехай Наталка, так яскраво описувала свого чоловіка, що після особливо емоційних епітетів, для більшої вірогідності, додавала експресивне: “Та бігме!” А потім хапалася за губи, ніби намагалася заштовхати ці слова назад, нагадуючи собі (й цілому будинку), що бігмитися — великий гріх. Так уперше в моєму тоді ще малому житті я на власні очі побачила, як сильно може обпекти слово. І таки жодного разу не бігмилася!
Та повернімося ближче до тексту. В передмові автор вказує, що публікує його з нотою самоіронії. Мабуть, так його варто й читати. Якщо спробувати у щось об’єктивне, то “Наркотичні рослини Східної Європи” — це пляцок з лавкрафтіани, перемазаний кремом з постсовєтської езотерики. Жваво, напружено, реалістично й трохи куцо (здається, наче бракує кількох розділів, щоб остаточно закрити ґештальт). Цей текст про місто, яке всихає, коли втрачає осердя — своїх мешканців. Яким би те осердя не було, зникаючи, воно знерухомлює місто, перетворює його на застигле желе. Цей текст про залишених напризволяще дітей та про дорослих, які з них виростають. І про дисфункціональні сім’ї, багато варіантів таких сімей. Це схоже на силует отих 90-х — часів, які кожен проживав, як міг і як умів. Шкода, що вийти з його кордонів пощастило не всім: дехто так і залишився головою та серцем там, відправивши далі тільки тіло — в нульові, десяті й до сьогодні.
Будь першим хто прокоментує