Здебільшого ми просто розминулися стилістично. На цьому можна було б і завершити допис (ба навіть не починати його), справа смаку, not a big deal. Але тоді я пригадала, що авторка також займається редагуванням текстів і навчанням потенційних письменників. І стало цікаво, який же вигляд мають лекторські поради на практиці. І чи теоретично обрала б я цей письменницький курс. Так до стриманого “здебільшого” додалося ущипливе “а крім того”.
“Несезон” уже тривалий час чекав своєї черги. Ще відколи авторка показала уривок про темні хвилі, які розбивалися об бік порома, я захотіла його прочитати. Крім того, роман здобув премію “Коронації слова-2021” (відзнака «Міжнародний вибір»)! Це ж таки мало щось означати. Я уявляла, як занурюсь у лікерну меланхолію останнього вечора на морі: речі зібрані, квитки на видному місці, сніданок запакують із собою. І хоча минуло тільки два тижні, схлипуєш так, ніби прощаєшся з маленьким (і щасливим!) життям, а водночас думаєш: “Боже, як же це безглуздо”. Уривок обіцяв чутливу прозу, тонкі деталі, гарну мову.
І, дійсно, “Несезон” рясніє тонкощами й деталями. Подекуди аж занадто. Наче кожне “звичайне” слово авторка намагалася переписати “по-письменницькому”, наче звичайним словам тут не місце. Іноді траплялися дивні й, на мій смак, недоречні порівняння (чхання, як револьверний постріл, наприклад). Часом деталей ставало стільки, що серед них губився цілісний образ, який мав би з них вирости. У певних моментах мені здавалося, що авторка націлюється на Фіцджеральда у спробі поселити читача поміж героїв, зробити одним із них. Проте Фіцджеральд досягав цього не кількістю деталей, а їхньою точністю та місткістю.
Наприклад, цукерка “Червоний мак”, якою головна героїня тамує голод курця, для мене зовсім не спрацювала як символ — тільки як два додаткових слова з метою спіймати читача на гачок ефекту повної присутності. Може, згодом “Червоний мак” (виділений в тексті курсивом) ще розквітне, але поки що це жовтий прапорець над вежею рятувальника. Інакше чому не вказано, яку саме ґумку жувала дівчина? А ґумку від “Червоного маку” відділяє тільки крихітна кома. Власне, на цій цукерці я й запідозрила, що в нас із авторкою різна система образів. (Може, з виділених курсивом слів можна зібрати якусь підказку?)
З великою імовірністю я б дочитала “Несезон” у вісімнадцять, коли життєвого досвіду так небагато, що неважко повірити, ніби після 10+ років не-водіння вже на початку першої поїздки можна відчути габарити авто. У вісімнадцять, коли краса речення кладе на лопатки його вірогідність. Ось Анна миє посуд, а пара від гарячої води здіймається до її обличчя. Читаючи цей абзац, я думала тільки про руки цієї жінки: якими ж червоними вони мають бути за такої температури. Цікаво, що при пильній увазі авторки до деталей, інші, не такі дрібні моменти із цієї уваги вислизають.
Роман-медитація, як пише у підзаголовку, — непростий виклик. Цей атрибут натякає на певний темп (сюжету й мови), заглиблення в себе й віднайдення прихованих відповідей. Сюжет «Несезону» і справді неспішний — це не стоїть на заваді. Зрештою не по нього я прийшла. Та вже з початку виявилося, що, як на медитацію, у тексті чимало “спотикачів”. Ось речення за реченням ллється, гойдається, а тоді зненацька — дивний порядок слів, пунктуація, яка збиває темп, вимудруване, а часом і неприродне, слововживання. Зупиняєшся, перечитуєш. Щось тут не так, але що? Після кількох спотикань я спіймала те «щось»: текст видається чи то перекладеним, чи то писаним не носієм мови, чи то продуманим російською.
Упродовж тексту де-не-де вигулькують колючі мовні будяки: розквітнувший; вальсуючий; душечка; “Поговори Анна з нею, розкажи вона хоча б початок…” тощо. (Голосом Подеревʼянського: “Я етого нє люблю!”) Не люблю не тільки тому, що це вибивається із загального плину й звучання мови, але й тому, що засвідчує неуважність до тексту і до читачів (неуважність, до слова, цілої команди — у моїх руках друге видання). Та зовсім нестерпно стало після сцени, де головні герої зустрічаються у Греції, і певного моменту Адам (італієць) говорить до Ніни (українки), напевно, англійською. І в контексті знайомства і поезії каже: “…чай, кава, потанцюємо?” Я аж стрепенулася. Що? Як сумно усвідомити, що італієць заражений таким несмаком. А якщо серйозно, то про що була ця репліка? Звідки італієць знає мохом порослу вульгарну російську попсу? Чи це доместикація якоїсь італійської ідіоми? Але чому її одомашнено російським контекстом? Чому це сюди потрапило? Незалежно від часу написання.
Тут вигулькує ще один момент, який гальмував моє читання. Мови й імена. Майже всі репліки написані українською, деякі грецькі транслітеровані, спорадично використані англійські ідіоми. Імена героїв — Ніна, Марія, Анна, Адам — напочатку утруднюють розуміння, якою мовою спілкуються персонажі. Я навіть думала, що це все українці, які живуть в різних країнах. Ще й з наратором плутанина. Розповідь ведеться від третьої особи, як видно з усього це third person omniscient (розповідач-всезнайка). Ось тут йдеться про Ніну до прибуття на острів, смс до нареченого, в іншому розділі про життя Адама на острові й до приїзду, поміж тим — розмови між Ніною та Анною (жінкою, в якої зупиняється Ніна на острові), а далі дізнаємося, що все це розповідає художниця на імʼя Річка. І розповідаючи це, вона, як то мовиться, руйнує четверту стіну — у стилі “а зараз, любий читачу…”. Проблема недочитання творів на тому й полягає, що неможливо зрозуміти, чи це насправді прогалина, чи далі всі крапки таки стануть на і. Чи зʼясується, звідки острівʼянка Річка так точно й детально (до змісту смс!) знає про життя, думки та емоції головних персонажів до їхнього знайомства (з Річкою)?
Наостанок. Озираючись на прочитане, я розумію, що найважливіший висновок зробила на самісінькому початку. Це стосується не самого тексту “Несезон”, а культурного контексту, залишкових слідів чужого та нав’язаного (знаєте, як на етикетках: може містити сліди арахісу, сої…). Читаючи перші сторінки цього роману, я раптом отримала яскравий і дивний флешбек. Невідповідний, я б навіть сказала.
2010-і, травень, урочистості на тему перемоги у Другій світовій. Мер, заступники, оркестр, червоні гвоздики й щороку менше стільців для ветеранів. З одного боку, робилося гірко, що стільців меншало. Отже, ще одна родина втратила дідуся чи бабусю. Це також означало все менше свідків тих подій. І хоча памʼять буває вибагливою — стирає зайве, домальовує бажане — все ж мати очевидців краще, ніж не мати. Чи таки не краще? Бо з іншого, раціонального та навіть самозахисного, боку, це означало, що війна вже так далеко, що більше не осяжна оку. А потім 2014-ий, а зв ним — 2022-ий.
Чому я раптом про це подумала? На перших сторінках роману головна героїня Ніна пригадує, як дитиною приходила у гості до тітки, а на святковому столі стояли олів’є, шуба, канапки з ікрою. І я подумала, що коли з романів, пісень, віршів (і спогадів) зникне те проклятуще олів’є, це нарешті ознаменує: совєцька отрута перестала діяти й залишилася там — за кордоном державним і за кордоном осяжного часу. Жаль, що я цього не застану. Я б хотіла це застати.
P.S. “Несезон”, попри недочитання, став для мене добрим тестом на читацьку компетентність та підсвітив здобуті протягом років читацькі навички. І вже заради цього варто було дійти до його третини.
Будь першим хто прокоментує