Національний фестиваль “Ніхто нічого не читає” знову оголошується відкритим. Він то затихає, то гучно проходить вулицями соціальних мереж, але ніколи не завершується.
В останні два роки нічого й дивуватися. Хіба тут до читання? І хоча (порівняно з попередніми періодами) нині (всупереч обставинам!) в Україні з українською книжкою значно краще, доводиться чути буркотливе: «Діти не читають. Дорослі не читають. Коти не читають». Чи так це? Звернімося до офіційних даних.
Останнє і поки що єдине порівнюване дослідження читання “Читання в контексті медіаспоживання та життєконструювання” (2020) стверджує, що частота читання книжок під час дозвілля серед українців зменшилась: якщо у 2018 році 11 % стверджували, що читають щодня, то у 2020 році лише 8% дорослого населення щоденно читають. Для порівняння: частка читачів віком від 18 років, які читають щонайменше раз на тиждень, — 19%, тим часом відповідно до звіту Міжнародної асоціації видавців кількість канадців, які читають мінімум раз на тиждень, становить 67%; Франція має 60% читачів, які регулярно читають, Ісландія — 53%.
Станом на початок 2023 року внаслідок впливу збройної агресії Російської Федерації проти України рівень читання серед населення ще більше знизився.
Окремо слід підкреслити, що у зв’язку із суттєвим погіршенням економічної ситуації у 2020 році, яке сталося внаслідок пандемії […], в Україні було видано лише 0,25 книжки на душу населення (без урахування підручників, рекламних та інших видань, не призначених для вільного продажу). Однак і до 2020 року цей показник був надто низьким і становив менш як 0,5 книжки на душу населення. Водночас […] у Польщі середньорічним показником є 2,5 виданої книги на душу населення, у Чехії та Словаччині — три книги, видані на душу населення, у Туреччині — п’ять виданих книжок на душу населення. Після того, як ринок почав стабілізуватися після перших двох років пандемії, а в державному бюджеті на поповнення бібліотечних фондів публічних бібліотек було передбачено у 3,5 рази більше коштів, ніж у попередні роки, 24 лютого 2022 р. почалася збройна агресія Російської Федерації проти України, що призвело до падіння обсягів випуску і продажу книжок та загострення негативних тенденцій. Так, станом на 1 січня 2023 р., за даними державної наукової установи “Книжкова палата України імені Івана Федорова”, в Україні було видано лише близько 0,23 книжки на душу населення.
Незважаючи на тривале споживання російськомовного контенту, у 2020 році вперше […] респонденти (32 % опитаних) переважно називали українську з-поміж мов, якими “зручніше читати книжки”, зокрема частка читачів, яким однаково комфортно було читати українською та російською мовами, скоротилася та становила 41% проти 45% у 2018 році. До того ж, починаючи з 2018 року, українська мова стала на 5% популярнішою та вперше випередила російську (27%). Водночас у 2022 році, від початку повномасштабного російського вторгнення, на хвилі патріотичних настроїв в Україні прослідковується зростання попиту на книжки українською мовою і станом на початок 2023 року ця тенденція триває.
[…] у 2020 році, читання книжок посідало 9 місце серед щоденного дозвілля (8%) після перегляду телебачення (48%), проведення часу в соціальних мережах (40%), прослуховування радіо (22%) та хобі (10%). Проте дослідження читання, зокрема дослідження Ukrainian Reading and Publishing Data, проведене “Читомо” (2018), і дослідження державної установи “Український інститут книги” (2020), підтверджують факт: читання не конкурує з іншими культурними продуктами, оскільки читачі активніше відвідують музеї, театри, кіно, галереї тощо. Тому особливого значення набуває промоція читання через кроссекторальні проєкти.
Стратегія розвитку читання на період до 2032 року
“Читання як життєва стратегія”, затв. Розпорядженням Кабінету Міністрів України №190-р від 3.03.2023 року
Що ж, нарешті необхідність промоції читання стала явною і для держави. Тепер у цій справі не тільки ентузіасти та видавці. Fingers crossed.
Мені ніколи не бракувало мотивації до читання. Досить того, що вдома були книжки та люди, що їх читали. Навіть якщо й не усі книжки призначалися для читання. Бо й у 90-х, кажучи сучасно, існували інтерʼєрні книжки, що однаковими рядами стояли на однакових полицях в однакових вітальнях. Золотий фонд детективів, поезії Т. Г. Шевченка (не Кобзар, а саме відібрані (ким?) твори), 10 томів А. Дюми, Анджеліка і необхідне підкреслити…
Читання було моїм другим домом. Моєю коштовністю. Моїм.
А на початку 11-го класу вчителька світової літератури попросила написати список осиленого за літо. Рекомендованого чи, hold on tight, прочитаного за покликом серця. Еммм, що? Це на оцінку? Нічого такого, подумала я, та з азартом взялася за список. Рекомендованої літератури я зазвичай уникала: літо занадто коротке, а в батьків же така бібліотека! У бібліотеках така бібліотека! І я читала. Батьківську, тітчину, міську юнацьку. Наприкінці мого списку вчителька написала широке червоне “Дякую!” Цей зошит я зберегла з-поміж усіх шкільних речей, адже саме в цьому “Дякую!” вперше побачила, що моє читання здатне виходити за межі моєї голови. Що ним можна поділитися. Що це не підлітковий вибрик зануди (хоча, як я нещодавно прочитала: якщо дитина проводить за читанням 80% часу — вона самотня). Що читання може бути діалогом, полілогом: не лише автора з читачем, але й читачів межи собою. Звичайно, тоді я ще не чула про семіотику, герменевтику, інтерпретацію, тому моє відкриття, а радше емоційне потрясіння від цього відкриття, справило величезне враження. На роки.
Проте не всім так пощастило. Не всі мали (мають) перед очима приклад читача, який робить це — читає — не з примусу чи соціального тиску, а керуючись внутрішнім переконанням бажанням , яке з часом перетворюється на внутрішню потребу. Здавалося б, як же не піддатися дивовижним косплеям у Тік-тоці, книжковим рецептам в Інстаграмі, челленджам, книжковим клубам і читацьким щоденникам. Аж дух захоплює! Однак піддаються таки не всі. То як же привести інших у розмаїтий і чудесний світ книги? Як популяризувати культуру читання?
Перед тим, як поділитися думками щодо популяризації, я б хотіла поговорити і про те, що працює проти читання. Адже у добрих намірах заохотити зяє спокуса перегнути палицю. Піднестися своїм читанням над книжковим злидарством того, хто востаннє тримав книжку у школі. Напосісти на людину, тицьнути пальцем, назвати дурнем. Але вишуканими словами, складнопідрядними реченнями, аякже.
Я знаю принаймні один надійний (та універсальний!) анти-метод із яскравими прикладами. Звати його — публічне приниження.
Якось у мережі мені трапився допис про домашню бібліотеку. Молода пані розмірковувала про сміховинність домашньої бібліотеки на 50 книжок. Наче це й бібліотекою соромно назвати, нащо взагалі в такому зізнаватись. Мабуть, вона б оцінила сімейну бібліотеку 90-х… Багато й нечитано. І я замислилася: що взагалі таке домашня бібліотека? Як її бачить читач? А не-читач? Як недоторканий стенд запилюженого паперу? Як еклектичні ряди полиць з книжками — байдуже, Нобелівського лавреата чи “Сто кращих весільних конкурсів”? Чи домашня бібліотека (на відміну від публічної) зберігає цінні книжки саме для власника бібліотеки? Чи, може, домашня бібліотека — це та єдина книжка, якій знайшлося місце у тривожній валізі?
Що (ще) не працює для мене
Вряди-годи я відчуваю майже нестримне бажання поділитися — а радше, поєднатися — своїм читанням з читанням інших. Мабуть, тому і веду цей неквапний блог. Свого часу я навіть шукала, з ким можна “звірити відповіді”, заповнити прогалини непоміченого впродовж читання. Чи бодай дізнатися, де ці прогалини залишилися. За підсумками моїх пошуків варто констатувати: я не знаюся на українському букстаграмі. І на книжкових тік-токах. І дуже трішки знаюся на буктьюберах. Більш-менш відчутний досвід у мене хіба з телеграм-каналами. І переважно він не дуже.
Підписуючись на добрий десяток книжкових каналів, я була переконана, що книжковий блог — це місце про зміст книжки. Не про особисті образи, винесені окремим дописом для ще більших образ. Не про пекельний кросс-лінкінґ. Не про плітки та токсичну зверхність. Не про селфі та манікюр у тон обкладинки. No, please, God, no!
Для мене така комунікація залишає гіркий післясмак, який нівелює промоцію читання здорової людини. Але варто про це заговорити, як блискавично звучить: зате це безкоштовно. Та річ у тім, що є багато речей, за які платять не грішми, а часом й увагою, у конкретному випадку — часом на читання, за яке ратують книжкові блогери. І коло образ замикається. Уроборос ухопив себе за хвіст.
Та й, щиро кажучи, мої очікування від книжок простіші. Мене не захоплюють кольорові зрізи, іменні закладинки, ексклюзивні наліпки, святкові листівки та навіть (о Боже мій!) обкладинки. Хорошу книжку я готова читати роздрукованою та скріпленою степлером (тим самим).
То що робити? Як заохочувати до читання правильно: не по-снобськи, не поблажливо, не агресивно й не лагідно (отже, необов’язково) — а ефективно?
Очевидно, що методи промоції відрізняються з огляду на аудиторію. Для дітей спрацює приклад авторитетних дорослих і гарне місце для бібліотеки, для молоді — жваві відео, тематичні книжкові вечірки (хто б не хотів одягти піратський капелюх), а для дорослих… От, власне, тут найважче. Як переконати людину, обсипану побутовими клопотами, як пончики кокосовою стружкою, що читання — це саме те, на що варто виділити трохи часу?
Для заохочення дітей у світі використовується стратегія DEAR (Drop Everything And Read): щоденне п’ятнадцятихвилинне читання no matter what (очевидно, воєнні дії до цього списку не належать). Це могло б цілком згодитись і для дорослих. Думаю, спрацювало б і включення дорослих у процес читання дошкільнят і школярів. Але що, коли такі посередники недоступні?
Залишається хіба творити простір, де книжки є невіддільною складовою щоденного життя, де читання заохочується та підтримується. Затишні книгарні, кавʼярні з книжковими полицями, вуличні шафки для бук-кроссингу, книжкомати, мурали й вуличне мистецтво на тему літератури й довкололітератури… Додаймо книжкові клуби, бібліотечні заходи, тематичні рубрики у пресі, букблоги… Зрештою, аби книжку побачили, вона мусить стати видимою. Це як з озелененням міст. Дерева просто є. Ми до них звикаємо та живемо з думкою, що дерева мають бути, й почуваємося дивно, потрапивши в сіру промзону.
В одному з інтервʼю Макс Кідрук сказав, що культура — це те, що відбувається зараз. Це потужна формула, проте, як на мене, занадто вузька, тож застосувати її вдасться частково. Але саме в контексті популяризації читання для дорослих вона може спрацювати. Якщо читання є культурою — ціннісною діяльністю з власним інструментарієм, і якщо культура — це те, що відбувається зараз, то аби з’єднати ці дві частини, читання має стати сучасним. Сучасно написаним, із сучасними проблемами або в сучасному сеттингу (який, трапляється, бере коріння в суміжних культурних проєктах). Для початку. І для тих, хто зовсім не звик читати, ще не натренувався. Навряд чи «Іліада» переконає, що читати — це просто й приємно. Імовірніше спрацює легка жанрова книжка з упізнаваними героями, містами, телефонними додатками й назвами популярних напоїв. Це може поранити начитані душі любителів книг, але інакше навряд чи вийде. Можна розпочати з чогось схожого на досвід, який потенційний читач уже має. Гріх тут не кинути гріш відьмакові. Чи не підняти келих з Ґетсбі. Чи не надкусити круасан перед вітриною ювелірної крамниці. І так освоївши трохи простіших текстів, зрозумівши їхні патерни й наситившись ними, читач, вірю, захоче зазирнути й кудись-інде, кудись глибше.
Книжка, як література загалом, має бути видимою та використовуваною. На зміну остогидлим совіцьким цитатам, канцеляризмам і заяложеним образам. На зміну уявленню про книжку як про музейний експонат, на користь книжки-як-медіума.
Підсумок
Мені б хотілося, щоб читання не перетворювалося на змагання — на швидкість, кількість витрачених грошей і вульгарних жартів. Хотілося б, щоб люди навчилися черпати з читання все можливе: і розвагу, і розраду, і холодний душ реальності, й освіту, і гарні мовленнєві звороти.
Хотілося б, щоб одного дня світ став місцем, де читання нікого не дивує. Де читати, як і серфити в Інтернеті та їсти, — щоденна рутина. Але цей світ не такий. У цьому світі забороняють читати. Карають за читання. Спалюють книжки. Переслідують авторів. Убивають авторів. Переписують книжки.
Чи Пожежники досі гасять пожежі в цьому світі?
Будь першим хто прокоментує