Чому я це прочитала (і не розповіла)

Поміж тим, коли тут таки зʼявляються книжкові дописи, я читаю ще й книжки, якими з вами не ділюся. З дуже еклектичного набору причин.

Наприклад, я не пишу про українську класику поки що, боячись залишити поза увагою щось важливе, «спростити» її. А також про «невчасні» книжки — за які взялась у невідповідний час або настрій, хоча вони цілком можуть бути лавреатами престижних премій. Не пишу про книжки, про які не думаю опісля чи принаймні періодично не згадую. Або про які писати просто не хоооооочеться. Проте трапляються тексти, про які начебто й не дуже висловишся, але які (чомусь) залишаються в памʼяті.

Клаудіо Лаґомарсіні «По тих, хто вижив, стрілятимемо ще» (Укр.: Видавництво Анетти Антоненко, 2022)

Once upon a time я працювала в газеті. Либонь, це старомодне «в газеті» натякає, як давно це було. Одного разу редакторка попросила нас подумати й розповісти про своє найкраще письменницьке вміння. Моя колега назвала хист до влучних заголовків (just in case, я назвала самоіронію). Здавалося б, нічого такого — назви. Ми щодня маємо з ними справу. Але коли Таня виокремила саме це, мене ніби осяяло. Відтоді моя увага до назв і заголовків стала ще пильнішою. І ось ця назва — «По тих, хто вижив, стрілятимемо ще». Хіба втримаєшся?

Постріли, про які йдеться у книжці, і справжні, й метафоричні.

Чи знайдеться у світі бодай хтось, кому не знайомо, як це: коли після «гірше вже не буде» стається ще гірше — той повторний «постріл»? Саме по це відчуття метафоричного пострілу, а головне — оживання після нього, життя після нього — я й пішла у цей текст.

За нього добре братися, якщо хочеться простих влучних слів, сплетених у життєву історію. Можливо, щоб самому зануритися туди, куди дуже не хочеться, але куди зануритися рано чи пізно доведеться. Щоб відвʼязатися від минулого, як від каменя, й виплисти на поверхню.

Цей роман — все та ж історія про злидні й синці минулого, але з італійським антуражем. В альтанці, біля моря, з людьми, які живуть колишніми любовними тріумфами і тримають вдома зброю. Це дещо схоже на Елену Ферранте, але чоловічим голосом.

Увесь сенс цієї історії сконденсований для мене у цій цитаті:

[…] Галки в соусі, що їх ми їли в альтанці, непристойні балачки, які там точилися, повітря, яким ми дихали. Кожна з цих деталей, якщо брати її окремо, — нешкідлива й невинна, певною мірою додає навіть мальовничості. Але разом вони утворили суміш такої потенційної вибухонебезпечності, яку ніхто з нас навіть уявити собі не міг.

наприкінці книжки

Це одна з тих історій, яка не дуже нова, але осідає в памʼяті. Як нагадування, що корені всього, що ми маємо (і не маємо), — у нас за спиною.

Matthew Perry «Friends, Lovers, and the Big Terrible Thing», 2021 (Укр.: Меттью Перрі. Друзі, коханки і велика халепа. – Наш формат, 2023)

Метью Перрі пішов, залишивши по собі не тільки класного телевізійного друга, але й важку неприємну правду про життя. Для чого ж іще нам справжні друзі? Не для самих лише вечірок. Це історія про страх і саморуйнацію, про битву розуму й тіла за контроль над життям. І про наркотичну й алкогольну залежність. Про залежність як хворобу, яку так часто записують в ганебні вади чи обігрують в недоречних жартах. Про залежність, яку, звичайно ж, називають «діагнозом» — але неодмінно в лапках, зневажливо, визначаючи людину тільки цим атрибутом. Але чомусь не справжнім діагнозом, якого хочеться позбутися. Це історія великих амбіцій та великих невдач, де-не-де приправлена жартами, здебільшого гіркими. І це, певною мірою, тест на людяність. Почитайте, мабуть.

Lauren Graham «Talking as fast as I can: From Gilmore Girls to Gilmore Girls (and everything in between)», 2016

Коли мені треба втекти від реальності, я купую квиток у Старс Голлоу. (Смішно, але коли я писала назву цього міста, мої пальці вистукали Сайлент Гілл. А коли на екрані зʼявилося слово «Старс», воно прозвучало голосом Немезіди з «Resident Evil». Як бачите, квитки мені таки потрібні).

Серіал «Дівчата Ґілмор» я вже бачила двічі під різними кутами зору (відповідно до віку). І, трясця, як мені хотілося бути Рорі (а не Періс Ґеллар)! І, трясця, як мені хотілося бути Лорелай (а не Періс Ґеллар)!

Як на замовлення, нещодавно мій BFF подарував мені книжку чудової актриси та блискучої оповідачки. Книжку чистого задоволення. Лорен Ґрем (ака Лорелай Ґілмор) пише про досвід молодої актриси і молодої американки у 90-х, про безліч робіт задля виживання, про перші ролі й перші усвідомлення кордонів, про «Дівчат Ґілмор», про Нью Йорк і голлівудське життя. Я знаю, що цей опис звучить доволі… ніяк — передбачувано та непереконливо: про що б іще писати актрисі? Вона б цілком могла транслювати блиск і бездоганне життя талановитої, впевненої, красивої жінки. Як це роблять тисячі інстаграм-сторінок (вибачте, я не маю інстаграму і не знаю, як це правильно називається), множачи десятки-десятки-десятки однакових фотосетів, з однаковим макіяжем і в однакових костюмах. Та все ж книжка варта часу, принаймні мого. Лорен Ґрем володіє якимось магічним інтуїтивним чуттям доречності. В її манері оповіді легко зчитується межа, за яку читачів не запрошено. Але ця межа проведена так тонко й дотепно, що її не хочеться порушувати. Хочеться бути вдячною гостею, а не зухвалою порушницею приватності. Лорен Ґрем цікаво розповідає цікаві історії та ділиться висновками, які поступово назбирала за весь цей час. За її успіхи вболіваєш і радієш, а через невдачі почуваєшся прикро. Час від часу мені бракує саме такого читання. Людського, нормального.

Одна із цитат, до якої я повертаюся знову і знову:

Thereʼs no way to know if the time youʼre spending will someday prove to be time you spent paying your dues or time you spent fooling yourself.

ст. 128