Від мого першого допису минуло, важко повірити, сім років. А від ідеї першого допису — вісім. А від ідеї писати привселюдно — ще більше. Одначе я завжди остерігалася того, щоби перетворити приватність на обмінну валюту заради уваги читачів. Верхня полиця моєї блогерської мрії — щоб user qwerty_123 випадково натрапив на Ловця і вряди-годи згадував про цю знахідку як про золоту піщинку на пляжі. І щоб user qwerty_123 неодмінно ґуґлив українською. Ґуґлив і знаходив і відвідав Броди. Я досі цього хочу. Щоби користувачі ґуґлили українською. Ґуґлили і знаходили.
Loveць слів Записи
Поміж тим, коли тут таки зʼявляються книжкові дописи, я читаю ще й книжки, якими з вами не ділюся. З дуже еклектичного набору причин.
Національний фестиваль “Ніхто нічого не читає” знову оголошується відкритим. Він то затихає, то гучно проходить вулицями соціальних мереж, але ніколи не завершується.
Здебільшого ми просто розминулися стилістично. На цьому можна було б і завершити допис (ба навіть не починати його), справа смаку, not a big deal. Але тоді я пригадала, що авторка також займається редагуванням текстів і навчанням потенційних письменників. І стало цікаво, який же вигляд мають лекторські поради на практиці. І чи теоретично обрала б я цей письменницький курс. Так до стриманого “здебільшого” додалося ущипливе “а крім того”.
Перше і найголовніше: це наближає Перемогу. Гроші за цей та інші раніше не опубліковані тексти у стилі «старого-доброго Дереша» будуть скеровані на допомогу 80 ОДШБ та 215-го батальйону 125 ОБр ТрО. Деталі тут.
Чому я це не прочитала: Вікторія Шваб «Незриме життя Адді Лярю», 2020 (українською: #книголав, 2022)
І чому насамперед взялася за читання? (Спойлери на кожному кроці!)
Якщо коротко, то мені нарадив Анджей Сапковський.
Хоча я не принцеса Цірілла, але, гадаю, мене до Ґеральта теж привело Призначення. Що б іще могло так довго й наполегливо крутитися навколо? Піруетами Міхала Жебровського, його котячим поглядом з обкладинок зошитів, схвильованими переказами подруги, ігровою лихоманкою. (Вважається, що саме завдяки їй відьмацька історія отримала друге життя. А подекуди й перше). Та й, ніде правди діти, обнадійливим серіалом від Netflix. Врешті-решт після першого (і як тепер зрозуміло) вдалого сезону на моїй полиці зʼявилася ціла серія від Анджея Сапковського.
Упродовж років мене мучать два довколалітературні питання. І я навіть не впевнена, що вони не риторичні. Саме час дати з ними лад (принаймні з одним). Час блискавичних наслідків помаху найменшого з метеликів: коли коротенький допис у Facebook впливає на тисячі, а тисячі – на життя мільйонів.
Останнім часом з читанням складалося непросто. Тексти проходили, немов через шредер, залишаючи змішані в одну купу тонкі стрічки речень та сенсів. Ніяк не вдавалося знайти “саме ту” – здатну повернути можливість проникати в текст, а не ковзати ним – книжку. Допоки я не розгорнула приквел “Голодних ігор” Сюзанни Коллінз – “Баладу про співочих пташок і змій”.