Чому я це прочитала: Бенджамін Мозер «Зонтаґ. Життя і творчість», 2019 (українською: Видавництво Анетти Антоненко, 2023)

Імʼя Сюзан Зонтаґ ніколи не викрешувало з мене нічого певного. Якісь розмиті «культура», «ікона», «символ», «інтелектуалка». Я губилась у нашаруванні (чи навіть конкуренції) її амплуа. І (не пишаюся цим) не намагалася виплутатись.

Але певний час у повітрі висіла новина про велике дослідження її життя й творчості. Тож коли книжка вийшла друком (у моєму випадку — друком електронним чорнилом), я взялася за читання. Мене насамперед розбирала цікавість: якою має бути людина, щоб, мешкаючи в Америці, віддати своє імʼя головній площі Сараєва? Нехай і посмертно. Сараєва! Міста, з яким у мене тільки одна стійка асоціація. Не Олімпіада.

«Зонтаґ. Життя і творчість» — ніби чотиривимірна карта нейронних звʼязків між ідеями, подіями та персоналіями. У книжці йдеться про Америку, Швецію, Францію, Польщу, Вʼєтнам, Кубу, Китай. Про Зіґмунда Фройда, Томаса Манна, Енді Воргола, Пітера Худжара, Ханну Арендт, Каміллу Палью, Діану Арбус, Енні Лейбовіц. Про мистецтво, сексуальну революцію, війну. Про 30-і, 60-і, 90-і — і до сьогодні. Буквально до сьогодні. Те, про що писала Зонтаґ і за що вона вболівала, частково стало нормою сучасності. І те, від чого вона застерігала, теж. Світ, в якому Сюзан Зонтаґ починала (1933), який вона полишила (2004), і світ сьогоднішній — в дечому кардинально інші, але в чомусь парадоксально подібні. Приголомшливо, та переслідування Салмана Рушді, які розпочалися за часів Зонтаґ, тривають досі.

Автор Бенджамін Мозер працював над книжкою сім років, спілкувався з понад пів тисячею людей, перечитав сто томів щоденника Сюзан Зонтаґ — і в підсумку отримав за свою роботу Пулітцерівську премію (2020). А з пропозицією написати про Зонтаґ до автора звернулися її син Девід Ріфф і літературний агент Ендрю Вайлі [1]. Це глибоке і, сказати б, щільне дослідження щедро ілюстроване (буквально й фігурально) — фотографіями (в паперовому виданні), цитатами з текстів і щоденників, свідченнями сучасників Зонтаґ. Бенджамін Мозер пропонує подорож по просторому і стрімкому світу, в якому Сюзан Зонтаґ є водночас і лінзою, що уможливлює відстеження суспільно-політичних і культурних змін, й агенткою цих змін.

Надзвичайно, як автору вдалося звести у пряму лінію цілком нелінійну історію. Я читала про це довге й водночас блискавично коротке в розрізі глобальної історії життя й дивувалася. З одного боку, Сюзан Зонтаґ стільки усього зрушила! А з іншого — який насправді мізер «твердих», укорінених змін може побачити одне життя.

Я б не хотіла перетворювати цей допис на переказ біографії Зонтаґ, а тим більше на ревізію її способу життя. Тож тут ви прочитаєте про кілька досліджуваних нею тем, які найбільше мені відгукнулися. Хоча досліджувала Зонтаґ так багато всього! Багато і з дуже різних «шухляд».

Здається, Сюзан Зонтаґ потрапила у всі маргінальні кола тогочасся, та попри це зуміла стати рольовою моделлю для молодих жінок свого часу (чого свого часу теж потребувала). Вона була жінкою, гомосексуалкою, єврейкою, інтелектуалкою. Вона незвично одягалася, відвідувала сумнівні місця, мала незвичайний підхід до виховання дитини, багато мандрувала, а ще… хворіла. Тричі була онкопацієнткою, двічі змогла вижити. Вперше — у 70-х, вдруге — у 90-х. Вперше — коли в Америці про рак говорили завуальовано й пошепки, називаючи це «тією хворобою» або «big C». Тож недивно, що для Зонтаґ, яка, за власним зізнанням, любила працювати зі складним, хвороба та її обплутування словами стали завданням.

Червоною ниткою крізь есеї Сюзан Зонтаґ проходить тема звʼязку обʼєкта з його зображенням (словесним або фотографічним) і, зокрема, метафора (зб. «Проти інтерпретації», есеї «Хвороба як метафора», «СНІД та його метафори», «Про фотографію», «Спостереження за болем інших»). Цей, здавалося б, вузький літературознавчий термін виходить далеко за межі академічної науки — як за часів Зонтаґ, так і тепер. Чи думали ви коли-небудь про те, скільки рішень ухвалили під впливом метафори?

У цьому контексті найбільше злагодженим видається мені есей «Хвороба як метафора». У ньому Зонтаґ відстежує, як спочатку хвороба (особливо «загадкова») обростає метафорами, а пізніше сама стає метафорою для пояснення чогось іншого. Вона пише про туберкульоз і рак як про хвороби-вироки ХІХ і ХХ століття відповідно. Розповідає про містифікації, про дистанціювання від онкохворих, про гламуризацію туберкульозу (пригадаймо тексти Манна, Кафки, Ремарка).

«Хвороба як метафора», написана 1978 року, і сьогодні не втрачає актуальності. Попри розвиток медицини й легкий доступ до інформації, міфи й печерна дичина досі з нами. Ближче, ніж здається, й набагато ближче, ніж би хотілося. Кілька років тому я з подивом «дізналася», що виразка — це наслідок «чорної» заздрості, проблеми з яєчниками — від образи на чоловіків, а вагітним не можна вдягати чорну білизну.

У 60 років у житті Сюзан Зонтаґ трапилася дивовижна подія. Дивовижно жахлива, на додачу до раніше пережитого раку і раку, про який вона ще не знає. Зонтаґ вирушила до Сараєва і впродовж трьох років жила на дві країни, ставши рупором Сараєва в Америці.

Там, у місті без їжі, електрики й води, вона працювала над виставою Семюела Беккета про безнадійне чекання на порятунок. І 17 серпня 1993 року вистава відбулася. Зі справжніми, хоча виснаженими, акторами та справжніми, хоча виснаженими, глядачами. Словенський інтелектуал Драґо Янчар пише: «…в Der Spіegel я прочитав злісний і глузливий текст про її діяльність в Сараєві. Можливо, так ця справа виглядає з Гамбурга, однак із Сараєва — з певністю ні. Поміж абсурдною реальністю, якою є вмирання, і відносно якої, можливо, є життя; на боці життя стоїть саме творчість. Бажання творення каже: «Я є, ще існую, це ще має сенс». Мистецтво не є смертю, життя — сильніше [3]». Для Сараєва, як і для Сюзан Зонтаґ культура була способом подолати приниження і страх [2].

Есеї Зонтаґ про цю виставу («Чекаючи на Ґодо», «”Там” і “Тут”», «Про переклад (On Being Translated)») нагадали мені схожі українські епізоди. В памʼяті виринуло фото балерини у Палаці профспілок 1-го грудня 2013-го року: дівчина на пуантах тримається рівно і впевнено, ніби приклеює пластир нормальності на ненормальні умови. І новина про харківський театр «057», який наважився відновити роботу в час, коли частина області була під окупацією влітку 2022-го.

Роль митця й інтелектуала, а ще війна, страждання та біль — чергові теми для роздумів Зонтаґ. І думки її невтішні. Та й чим утішитися? Безпросвітним списком воєн за всю історію людства? Читаєш його й завмираєш від вірогідності давньої, не нової, ідеї: чи насправді це екстраординарний досвід? Війна так довго супроводжує людину, що увійшла до щоденного вжитку. Завойовувати коханих, бачити неозброєним оком, оголошувати війну мікробам, опинятися в полоні почуттів. Від «Іліади» до пісень Тейлор Свіфт — усе просякнуте воєнними метафорами (й не метафорами теж).

Що, як Томас Гоббс мав рацію і вічне протистояння, війна всіх проти всіх – це і є нормальний стан людей? Тільки, на відміну від його уявлення, це протистояння не припиняється формуванням держави чи суспільним договором, адже сьогоднішні зіткнення — не всередині держави й договору, а між державами й договорами. Коли чужинський суспільний договір силоміць прагне увірватися в якомога більшу кількість держав.

У тих загрозливих для життя умовах Сюзан Зонтаґ постає людиною великої місії та щирої присвяти. На зустрічі у Сан-Франциско 2001 року вона сказала, що як письменниця шукала відповідь на питання «Як жити?» Її пропозиція — жити так, аби бодай іноді твоє життя було не тільки про тебе, але й про інших. І на цю формулу міцно накладається її участь у долі Сараєва. Участь як публічної людини, як есеїстки, як авторки, як human being. Але що більшою стає часова дистанція, то менше світла від цієї присвяти залишається в Зонтаґ. Її крок за кроком заступає моралізаторство і зверхність, синдром мучениці й жорстка трансформація від благодійниці до моральної судді.

Есеїстка та письменниця Оксана Забужко пише: «Коли в 1985 році Мілан Кундера опублікував у NYRB есе «An Introduction to a Variation», в якому виніс російську літературу за європейські «дужки», пояснивши, чим йому нестравний Достоєвський (культом емоцій, при відвертій зневазі до раціо), то на захист російської літератури левом кинувся Йосиф Бродський, з інтонаціями політрука тлумачачи, «Why Milan Kundera Is Wrong About Dostoevsky» (sic!), – і заткнув опонента, як агресивний бот у мережевій дискусії: продовження такого «діалогу» нікому не хотілось [4]».

З одного есею Зонтаґ в інший кочує та сама пʼятірка російських імен із високими епітетами поруч. Зонтаґ пише про них і як про власних інтелектуальних героїв, і як про тих, на кого взорується тогочасний світ. Й почесне місце в цьому списку належить Іосіфу Бродскому. Навіть Бенджамін Мозер потрапляє на гачок цієї маски ображеного генія: «Але найбільше Бродський відрізнявся тим, що, на відміну від тисяч своїх товаришів […], він справді був генієм. Перше підтвердження цьому було з боку Анни Ахматової. […] а велика частина його магнетизму походила від авторитету, на який він претендував, не церемонячись, за правом великого поета від народження [ст. 2, ст. 410-411]». Емм, що це за … аргументи?

В есе, опублікованому вже після смерті Бродскоґо (1998), Зонтаґ пише, що в нього був імперський темперамент, хоча не пояснює, що саме вона має на увазі: «Brodskyʼs temperament was imperial in many senses [5, c. 337]». Гадаю, слово «темперамент» тут не випадкове. Для Сюзан Зонтаґ саме темперамент є основою для роботи письменника. Та чи насправді розуміла вона імперськість Бродскоґо (в т. ч. колективного), а чи це лише метафора? Також вона пише: «[…] how virtually, expressively Russian he had stayed [5, с. 335]». Так, залишився. Мені достобіса цікаво (і я не знайшла нічого про це), чи 1992-го року Зонтаґ запитала свого сердечного друга: «Dude, what a fuck?» Нагадаю, цього року Іосіф Бродскій написав вірш «На независимость Украиньі». Огидний вірш про власну вєлікорусскую шору, в якій він жив і помер, дарма що у США.

Процитую тут Драґо Янчара, хоча й він говорить про іншого письменника. Як на мене, це цікава деталь, з огляду на те, що і з цим письменником Зонтаґ зналася, проте певного моменту вони опинилися по різні боки людяності. « […] також на Требевічі, понад містом, де в ім’я великої слов’янської справи, в ім’я православ’я робить собі жарти російський письменник Лімонов. Його почуття гумору дуже специфічне. Лімонов в ім’я православ’я і слов’янського братерства символічно, перед камерами, посилає згори серію з кулемету до цивільних мешканців міста. Мабуть, тому, що там, де стріляють до невинних міст, там – Росія. А тут – могили сараєвських турків. Тут є Росія [3]». Здогадайтеся, як ставився Лімонов до проголошення незалежності України.

І хоча Сюзан Зонтаґ називала Росію Радянською імперією (Soviet Empire), але, схоже, відділяла її від «носіїв»: немов десь є заражена територія, хвора «система», а є окремі «великі» автори; для неї ж бо автори — не громадяни в політичному розумінні, а громадяни літератури («citizens of literature»). В одному зі своїх есеїв (1984) Зонтаґ згадує подорож американського журналіста Лінкольна Джозефа Стеффенса до Росії (1919), після якої він захоплено розповідав про майбутнє, яке там побачив і яке працює («I have seen the future and it works»). Проте від себе Зонтаґ додає, що, здається, мандрівник відчував протилежне: «I have seen the past and it is… moving [6, с. 283]».

На щастя, не тільки про росіян писала Сюзан Зонтаґ. Її есеї присвячені авторам усього світу й, зокрема, Європи: Франції, Швейцарії, Сербії, Румунії, Угорщини, Польщі. Та чи знала вона бодай одного українського автора? Чи, наприклад, дійшли феміністці Зонтаґ руки до текстів феміністки Лесі Українки? Адже цілком мали шанс. Перший переклад творів Лесі Українки англійською датується 1916 роком (драма «Вавилонський полон»), а протягом життя Зонтаґ кількість перекладів тільки зростала. Тож Сюзан Зонтаґ могла прочитати драми «Бояриня», «На руїнах», «Адвокат Мартіан», «Камінний господар», «Кассандра», «Оргія», «В катакомбах», драму-феєрію «Лісова пісня» (4 переклади й один переспів), поему «Роберт Брюс, король шотландський», вірші «Слово, чому ти не твердая криця…», «Досвітні огні», «Забута тінь», «Contra spem spero!», «Горить моє серце…», «Єреміє, зловісний пророче…», «І все-таки до тебе думка лине…», «Де поділися ви, голоснії слова…», «І ти колись боролась, мов Ізраїль…», «Хто вам сказав, що я слабка…», «Надія», «Вечірня година», «На мотив з Міцкевича», оповідання «Біда навчить» та ін. [7]. На жаль, Зонтаґ ніде не згадувала про українську драматургиню Лесю Українку, хоча знала та шанувала Чехова. А переклади обох цих авторів вміщені в одному збірнику.

Тож коли знаменита інтелектуалка з есе в есе, з виступу до виступу оспівує російську культуру, а решта інтелектуалів це підхоплює — як протистояти такому тиску авторитетів? Навіть якщо й не читав усього того косплею французької літератури.

Попри моє велике захоплення книжкою, читання це не було простим. З одного боку, це спроба подати зліпок доби й, зокрема, американських шістдесятих. Для українського читача це гарна нагода порівняти цей етап американської культури з українськими шістдесятими. І ця частина мене поглинула. З перших сторінок я почувалася так, ніби потрапила в кімнату з багатьма дверима, за якими — нові кімнати й нові двері. (Після дослідження Мозера я кілька місяців присвятила публіцистиці та виступам Зонтаґ).

Але крім пізнавального, був іще й емоційний шар цього тексту: ті розділи, що розкривали особисте життя Зонтаґ. Я читала документально підтверджені факти, але час від часу почувалася ошуканою: немов читала не про людину, а про персонажа. Дисонанс — між правильними словами й неправильними діями — спантеличував. Складно повірити, що така обдарована й освічена жінка, яка бралася за найрізноманітніші теми, не здужала оцінити власних дій, зауважити проблему та врешті почати її вирішувати — замість того, щоб компонувати власне Я ціною Я інших людей. В т.ч. власної дитини. До речі, Девід Ріфф (син Зонтаґ) — журналіст і автор книжок на воєнну тематику — сьогодні висвітлює російсько-українську війну. Упродовж 30 років він працював у зонах бойових дій в Африці, Центральній Азії, Латинській Америці, на Балканах.

На додачу, я почала відчувати легку настороженість: вдивляючись стільки років у життя Зонтаґ, чи не стало око Бенджаміна Мозера замуленим? Та й Зонтаґ, скажімо, не жила з рукою на Біблії.

Тож читання текстів Зонтаґ, як і її біографії були для мене не рецепцією відповідей, які беззастережно береш у дискусію поза книжкою, а дискусією із самими авторами. «Шана, — пише Мозер, — не тотожна беззаперечному прийняттю [2, ст. 32]».

Упродовж читання я часто злилася. І навіть думала не витрачати рештки своїх не-розлючених клітин на допис у блог. Але останній розділ мене підкосив. Невеликий розділ про смерть Сюзан Зонтаґ. Віддавна я вже майже ніколи не плачу над книжками. Але цей розділ, до всього іншого, робив безнадію тотальною. Ось я щодня в дуже насиченому темпі перебуваю поряд із Сюзан Зонтаґ — у її блиску, безкомпромісності, гостроті відчуттів. А потім, за 600 сторінок, від цієї унікальної людини залишається тільки зболена оболонка, не схожа на себе.

Отже, на початку ви дізналися, чому я це прочитала. А наприкінці — чому я про це написала.

Праця «Зонтаґ. Життя і творчість» освічує й наснажує пізнавати більше та детальніше. І словами Сюзан Зонтаґ, і Бенджаміна Мозера вона обрамлює, контейнеризує складні ідеї в зручні форми та формули. А ще ця книжка, як і публіцистика Сюзан Зонтаґ, — чудова ілюстрація того, як культура є чи не найпевнішим інструментом політики. Дарма що працює не тут-і-зараз, зате наслідки набагато триваліші та глибші. Якби це було не так, то чи спало би комусь на думку зʼєднати слова «культурна» й «політика» в одне поняття?

P. S. Подейкують, що одного дня зʼявиться біографічний фільм на основі книжки Мозера, де на екрані Сюзан Зонтаґ втілить Крістен Стюарт.

1. Анатолій Денисенко. Між тілом і розумом. Бенджамін Мозер «Зонтаґ. Життя і творчість» // Український тиждень, 12.10.2023. — https://tyzhden.ua/mizh-tilom-i-rozumom-bendzhamin-mozer-zontag-zhyttia-i-tvorchist/
2. Бенджамін Мозер. Зонтаґ. Життя і творчість. — Київ: Видавництво Анетти Антоненко, 2023. [ел. вид.] — 688 с.
3. Драґо Янчар. Короткий рапорт з довго обложеного міста // Збруч, 17.08.2015. — https://zbruc.eu/node/40324
4. Оксана Забужко. З уроків великого блефу: чому 40 мільйонів українців кинули на поталу «серійному вбивці», 25.04.2022. — https://www.radiosvoboda.org/a/zakhid-putin-khb-viyna-ukrayina/31820455.html?fbclid=IwAR3brZP2wSd7xjQOvnXJntpl_Ub3lwu4aAKL3WzFzD7UXgaEjTCSPLhMmdo
5. Susan Sontag. Joseph Brodsky // Where the stress falls, 2001
6. Susan Sontag. Question of Travel // Where the stress falls, 2001
7. Зорівчак Р. Творчість Лесі Українки в англомовному світі // Леся Українка і сучасність: Зб. наук. пр. — Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. — Т. 4, кн. 2. — С. 48-62
8. Обкладинка – https://deusmelivro.com/mil-folhas/curtas-da-estante-sontag-benjamin-moser-30-11-2022/