Якщо світ Корбена Далласа, Ріка Декарда, Кусанаґі Мотоко або наукові фантазії Шелдона Купера здаються вам несусвітною вигадкою та грою уяви, то робота Семюеля Грінгарда “Інтернет речей” наполегливо проситься на вашу книжкову полицю. Невелика книжка об’ємом до двохсот сторінок спробує більш-менш плавно та просто розповісти про зміни й процеси, які чекають на нас завтра, і в які ми вже міцно вкоренилися сьогодні.
Loveць слів Записи
Хвилі набігом беруть берег, досягаючи до половини пляжу. Діти намагаються виловити мушлі та радісно верещать, коли хвиля збиває їх з ніг. Торговець солодощами заклично протягує: “Бола Берлім” (схоже на пампушок з джемом) або виспівує про морозиво, зазираючи під парасолі до розніжених відпочивальників. Дівчата, що сидять на краю ще сухого пляжного піску, підводяться на лікті, коли спінена вода заходить на їхню територію. Спека поволі відступає, й можна відкладати окуляри. За лічені хвилини сонце закочується за пагорби праворуч, альбатроси і чайки шугають над темною синню Атлантичного океану. На Португалію лагідно спадають вологі континентальні сутінки.
Відчуття браку знань з теми Другої світової завжди змушувало мене трохи соромитися позитивних оцінок у школі. Одна річ не пам’ятати усіх знарядь праці в мезоліті, інша — не знати, що насправді трапилося зі світом зовсім недавно. І що найважливіше — може повторитись у майбутньому. Кілька прізвищ, кілька дат, кілька географічних назв і сумна статистика — от і все, що міг розповісти шкільний курс всесвітньої історії. Що зрештою недивно, адже скільки тих академічних годин відведено на ціле ХХ століття? Тож книга Вільяма Ширера “Злет і падіння Третього Райху” стала для мене своєрідним поверненням боргу. Дорогі мої вчителі історії, знайте: я дочитала недочитане у випускних класах.
Книги-сестри від Ростислава Семківа потрапили до кола моїх інтересів щойно вийшли друком. А в день приїзду автора з презентацією “Як читати класиків” я відвідала практично всі його публічні заходи. Так що було навіть трохи ніяково перетинатися поглядами у вечірній книгарні.
У великій діжці культурного меду класики літератури залишили й ложку дьогтю, на десятиліття поселивши у (під)свідомості сприйнятливих читачів подекуди спотворені о́брази краси.
Хто бодай раз брав до рук книгу японського автора, мусив помітити, що японське письмо володіє таємничим магнетизмом і фантастичною властивістю затягувати читача до свого світу. Здається, автор може писати про що завгодно, а магія тексту не розвіюється.
Красномовний вислів про відповідальність за власні слова, але не за те, як чують їх інші, набуває загрозливих рис, коли йдеться про тривіальне людське спілкування.
Існує такий спеціальний тип відпочинку та відновлення, коли досі перебуваєш у зоні мобільного покриття та закладів громадського харчування, але не мусиш вдавати нестримну товариськість чи охоту до активного спілкування. Є такі місця, де ти — лише незнайомець, силует, одна з плинних посмішок.