Чому я це прочитала: Дженні Ловсон “Несамовито щаслива. Кумедна книжка про жахливі речі”, 2015 (українською: Vivat, 2017)

У великій діжці культурного меду класики літератури залишили й ложку дьогтю, на десятиліття поселивши у (під)свідомості сприйнятливих читачів подекуди спотворені о́брази краси. Бліді печальні пані, які сидять коло вікна й холодно споглядають негоду, просто таки зобов’язані бути вродливими, глибокодумними та з тонкою душевною організацією. Театри й фільми підхопили цю ідею-пір’їнку і, ніби весняний вітерець, рознесли її світом. Численні фотосети в мережі докинули у вогонь хмизу. А пізніше (у 2018-му!) Ольга Фреймут заявить, що на питання про стан здоров’я не можна відповідати чесно, натомість збрехати про депресію — саме те. “Це звучить гарно і робить вас загадковою. І справжньою леді”. Так і сказала. Без жартів. Тож ні́чого дивуватися, що із серйозної хвороби та проблеми депресія перетворилася на маленький естетичний атрибут тимчасових життєвих потрясінь.

Книгою “Несамовито щаслива” Дженні Ловсон намагається врівноважити ситуацію та показати депресію в дії. Вона блогер, автор книг, котолюб, дружина й мама, що страждає на депресію та панічні атаки. Тобто пише з позиції учасника, так би мовити. Але пише не приречено, а в гумористичній жвавій манері. Мимовільними дійовими особами її життєвих сцен та оповідей стають дочка, чоловік, батьки, друзі, психотерапевт, лікарі, коти та опудала тварин. На це варто зважити, коли берешся за несамовито щасливе читання. Вдача Дженні й типовий інтернетний стиль позначаються на викладі матеріалу у книзі (вона нагадує роздрукований блог:)

Про хворобу Дженні Ловсон говорить не лише в біологічному та психологічному аспектах, але й у соціальному. В одному з інтернет-дописів (його продубльовано у книзі) вона пише про те, що хворі на депресію отримують значно менше суспільної підтримки та розуміння. А ще — про сором через діагноз і те, що видужавши, вражені депресією не претендують на привітання чи дружнє плескання по плечу.

На теренах інтернету (лінки — наприкінці допису) Дженні Ловсон заснувала своєрідний рух (і теґ) #НЕСАМОВИТОЩАСЛИВІ (#FURIOUSLYHAPPY), що дав поштовх Ідеї Сріблястої Стрічки: “Я сподіваюся одного дня побачити натовп людей зі сріблястими стрічками на знак розуміння цієї прихованої битви та на знак святкування тих перемог, які здобуваються щодня, коли хтось із нас витягає себе з власної лисячої нори, аби побачити, що рани загоїлися. Щоби згадати, яке на вигляд сонце”.

Як провідник культу несамовито щасливих Дженні Ловсон, здається, робить усе, що полегшує життя їй та її сім’ї. А також розповідає про це на цілий світ. Вона подорожує в Австралію, влаштовує нічні родео для котів, намагається обійняти коал, ходить до косметолога, у клініку сну й час від часу вдається до дитячих спогадів.

Книга “Несамовито щаслива” місцями несамовито смішна. А місцями — несамовито болісна. Прочитавши щойно третину, я подумки дякувала автору та перекладачу. Першому — за безпосередність і щирість, другому — за тонку передачу настроїв і станів, це прекрасно. Доволі короткі розділи прочитуються за лічені хвилини й спонукають продовжити читання.

До речі, щодо жартів. Деякі з них змушували мене сміятися, немов койот, а деякі повністю залишилися поза моєю увагою. Також надмірною для мене виявилася кількість пасажів про жіночу анатомію та мертвих тварин. Проте це справа смаку. No judgement.

Книга “Несамовито щаслива” свого роду є соціальною акцією. Саме́ видання і переклад цього тексту доводять, що навіть нездужаючи можна (і треба!) говорити з тими, хто не переживав подібного досвіду. Або навпаки — переживав. І таким чином наче помахати їм прапорцем, мовляв, агов, ви не самі, тримайтеся. Це розмова з широким загалом про речі, які мало хто вичитуватиме у наукових трактатах (максимум — це коротенькі статті у Facebook, а краще — картинки з підписами). Як це часто трапляється, життєві приклади та доступна мова здатні на більше, ніж складні фахові терміни.

Здобуті з різних джерел фрагментарні знання, склеєні власними припущеннями, формують загальний образ того, яка на вигляд депресія і людина, вражена цією підступною хворобою. Але чи зможемо ми розпізнати її серед інших станів та емоцій? Чи зможемо помітити її ознаки в близьких людях? Або в собі?

Попри тематичну складність книга вийшла напрочуд потішною та доброю. І це заслуговує окремого захоплення. Адже важко уявити, скільки років страждань і страху довелося пережити Дженні та її близьким, щоб у підсумку створити триста веселих сторінок навколо такої невеселої теми.

“Несамовито щаслива” також слугує додатковим нагадуванням про тонкі межі гумору й те, як легко можна поранити іншого необачним словом або неприємним хмиканням. Адже у світі квот і преференцій цілком можливо обійтися й без жартів про самогубство чи реплік на зразок: “Від суму не помирають”.

Від суму не помирають?

Точно?

P.S. Дженні Ловсон в мережі багато. Ось докази:)

https://thebloggess.com/
https://twitter.com/TheBloggess
https://www.facebook.com/jennythebloggess
https://www.instagram.com/thebloggess/