Книги-сестри від Ростислава Семківа потрапили до кола моїх інтересів щойно вийшли друком. А в день приїзду автора з презентацією “Як читати класиків” я відвідала практично всі його публічні заходи. Так що було навіть трохи ніяково перетинатися поглядами у вечірній книгарні.
Першу книгу — “Як писали класики” — я неспішно прочитала за два вечори. Легка, швидка, потішна вона навіть не змушує братися за олівець та блокнот: усі ключові моменти автор сам записує у “шпаргалку” наприкінці кожного розділу.
Хто в грі? — провокує на здогадки Ростислав Семків і тут же розкриває імена тих, кого збирається видати на сторінках своєї книги. Агата Крісті, Джордж Орвелл, Рей Бредбері, Курт Вонненґут, Мілан Кундера (дякую, авторе!), Маріо Варґас Льйоса, Умберто Еко стануть читачу трохи ближчими. У книзі коротко й точково йтиметься про біографію, більше про літературні рецепти, секрети та особливості стилю, що врешті підсумується в основні правила письма того чи іншого автора.
Що ж до іншої книги — “Як читати класиків” — все дещо складніше. Для занурення на потрібну “книжкову глибину” читачу не завадить пригадати теорію літератури й прочитане у школі чи зі списку на літо. Другі “класики” — книга почасти про ремесло письма і навкололітературні субстанції, добре пояснена доступною мовою та гарно ілюстрована прикладами. Водночас це своєрідна інструкція для читання, яка відповідає на ключові питання читача активного й читача-початківця: навіщо читати? де знаходити час? що читати? скільки читати? як підготуватися до читання?
“Як читати класиків” Ростислава Семківа книга об’ємніша, ніж її сестра. І за розміром, і за тематичною охопністю, і за базовими знаннями, на яких ґрунтується матеріал. Беззаперечний плюс книги в тому, що автор намагається залишати якомога менше місця для “прокляття знання” (очікуючи, що читач точно володіє тією чи іншою інформацією, а-ля “Елементарно, Ватсоне!”) та максимально плавно висвітлює свої думки. Він щедро наповнює книгу академічним матеріалом, проте не хизується знаннями, а радше ділиться здобутим у власних наукових пошуках. “Як читати класиків” вимагає певної підготовки (або готовності підчитувати по дорозі) чи принаймні непоганих (на чотири з мінусом) знань шкільної програми. Поза сумнівом: “Як читати класиків” — книга для тих, хто любить вчитися. Трохи історії, трохи історії культури, трохи філософії і багато літератури. Попри таке змістове насичення, у книги оптимальний рівень інтелектуального навантаження, тому не доводиться щослова ґуґлити чи братися за словники діалектів.
Отже, книга складається з прологу, епілогу, шести розділів про тексти різної складності та читацькі лайф-хаки (і навіть формули!), а також бонусу — списку 200+ must-read книг. Кожен розділ поєднує певні інструменти читання, зрозумілі та яскраві приклади, важливі нюанси з теорії літератури та історії світового літературного процесу і багато цікавих “гачків”. Наприклад, чи доводилося вам читати щось із чік-літу, бумер-літу чи хен-літу? Я теж думала, що ні, а тепер знаю — доводилося.
Упродовж майже трьохсот сторінок автор проводить читача дорогою літературних течій і жанрів, освітлюючи цей шлях поясненням найважливіших позицій, вказівками на знамениті імена, широковідомі чи принаймні широкопочуті твори. Тож усе спокійно, ніхто не загубиться між довгими книжковими шафами.
Загалом вся книга нагадує розмову. Автор жартує, додає коментарі в дужках — так і чуєш ці речення: ось це слово наголошене, а ця частина промовлена пошепки, як це робить герой шпигунського кінофільму. Пан Семків явно не зануда, що ховається за стосом книг і не має уявлення про сучасне життя. Якраз навпаки: автор гарно відчуває молодь, має особливий стиль розмови, проте не вдається до загравань, не намагається “інфільтруватися” в молодіжні субкультури, одягти джинси з прорізами і стати своїм хлопцем. А ще пан Семків дуже дотепно розмірковує про деякі речі. Моє улюблене — про вчительку укрліт всередині читача.
Окреме задоволення від обох книг — колоритна, жива і чарівлива мова пана Семківа. Деякі речення хочеться просто перечитувати, щоб смакувати влучно підібраними словами, їхнім порядком і пунктуацією (чого тільки варті прологи!). Цікаво, що після прочитання “класиків” мене не покидало відчуття, що їхні обкладинки можна було б легко поміняти місцями: “Як писали класики” виявилася більше про те, як читати їхні твори та на що варто звернути увагу, а “Як читати класиків” — книга більше реміснича, так би мовити.
За підсумком двох книг можна впевнено констатувати: автору довіряєш. Відчуваєш, що за кожним реченням — десятки прочитаних дисертацій, досліджень, написаних статей, проведених дискусій. Автор подає теорію, пояснює формулу, на якій ґрунтуються його висновки, і підкріплює це прикладами — ідеальна наукова праця для ненауковців.
І головне: автор надихає — читати, писати і поширювати!
Доброго дня, мила пані!
Так, мені теж було певною мірою незручно перетинатися з вами на ще одному заході у продовж одного презентаційного дня у Вашому місті.
Схоже, книги було переглянуті немов під збільшувальним склом! Браво!
Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що багато читачів цього блогу вже чекають і на Вашу книгу.