Чому я це прочитала: Такехіко Фукунаґа “Острів смерті”, 1971

Хто бодай раз брав до рук книгу японського автора, мусив помітити, що японське письмо володіє таємничим магнетизмом і фантастичною властивістю затягувати читача до свого світу. Здається, автор може писати про що завгодно, а магія тексту не розвіюється. У шкільному віці я познайомилася, мабуть, з найбільш знаним японським автором Харукі Муракамі, чиє ім’я вже встигло перетворилося на своєрідний пароль. До свого сорому зараз я не можу достеменно пригадати, про що йшлося у тих давно прочитаних творах. На пам’яті хіба що окремі образи: дівчина з короткою стрижкою, дивні географічні імена, готельний коридор. Проте атмосферу, яка виринала з тих книг і захоплювала простір, я пам’ятаю відмінно. І заради цього ефекту добровільного втягнення в химерні, заплутані та непередбачувані історії хочеться знову і знову повертатися до подібних текстів.

Через багато років після першого знайомства з японською літературою (не беручи до уваги шкільної програми) мені пощастило прочитати книгу “Острів смерті” Такехіко Фукунаги (оригінальна назва книги — “Сіносіма”, співзвучна з назвою міста Хіросіма).

Варто наголосити, що це не простий художній твір — ні за змістом, ні за формою. Тому покладатися на “Острів смерті” як на книгу для відпочинку точно не варто. Це своєрідний маніфест миру та жахна розповідь про ядерну трагедію міста Хіросіма у серпні 1945 року, подана крізь призму постраждалих і тих, кому випадає співжиття з ними. Автор дає змогу подивитися на катастрофу Хіросіми не тільки як на моторошну статистику, а як на питання вразливості світу.

Із книгами часто трапляється так, що хоч вони напрочуд точно здатні відтворити реальність, а проте залишають маленький просвіт для того, щоб читач міг підкоригувати книжкову реальність, додумати героям щасливіший фінал, “схитрувати” з базовою історією. З “Островом смерті” це не спрацює. Якщо з фіналом ще так-сяк можна “домовитися”, то від основи — ядерного бомбардування та мученицької, кривавої, болючої і страшної загибелі 420 тисяч людей — нікуди не подінешся. Від попелища, яке залишилося на місці Хіросіми, нікуди не подінешся. Не подінешся так само і від наслідків: повільного згасання постраждалих через променеву хворобу, нездатність впоратися з психологічною кризою та продовжити життя з точки “до атомної бомби”. Не подінешся і від того, що в сучасному світі хисткого миру наявний потужний ядерний арсенал, а значить — і можливість його застосувати. Жодних гарантій, жодних страхувальних тросів. Як відомо, негідники не грають за правилами: ні за моральними, ні за юридичними.

Та повернімося до книги.

“Острів смерті” складається з кількох розкиданих по тексту логічних частин. Хронологія цілком порушена, а “поточний” час роману складає одна доба, яку читач із героєм проживають дуже прицільно. Через цю особливість побудови тексту спочатку читання може здаватися складним, особливо після звичних лінійних сюжетів, де не потрібно фіксувати час і “звіряти годинники”. Проте згодом читацьке око звикає, а розрізнені частини поступово зближуються й виходять, так би мовити, в одне море.

Головні герої книги — різка й часом жорстока художниця Мотоко Моегі, її поступлива подруга Аяко Аймі, закоханий письменник-початківець і працівник видавництва Канае Сома, а також проекції цих героїв у романі Канае, який він пише упродовж “Острова смерті”.

Дії “Острова смерті” зосереджені навколо художниці Мотоко, тому її персонаж видався мені більш цілісним, зрозумілим і збалансованим, ніж дещо схематична Аяко Аймі. Однак це не позбавляє інтересу до Аяко. Здається, читачу просто бракує часу і тексту, щоб придивитись до неї уважніше, вивідати таємниці та спробувати, наскільки глибоко в її морі. У цій справі читачеві (і собі самому) намагається допомогти Канае Сома, проте через сором’язливість та невпевненість він не завжди наважується питати/говорити/робити найважливіше.

У зображенні побуту, ненав’язливих професійних сцен, короткотривалих зустрічей з другорядними героями автор дає змогу зазирнути до Японії крізь маленьке віконце й хоч мигцем побачити її традиції святкувань, одяг панянок і влаштування міст, обережно запалити паперові ліхтарики та посмакувати рисовими колобками, погрітися біля котацу та навчитися шанобливим зверненням.

Тексту також притаманна інтертекстуальність та активне використання світового мистецького контексту. В романі згадується гілка французьких письменників (Такехіко Фукунага захоплювався французькою культурою), швейцарський художник Арнольд Беклін (автор картини “Острів мертвих”), фінський композитор Ян Сібеліус, карело-фінський епос “Калевала”. Усі ці введення в тексті дають змогу не лише глибше увібрати реальність “Острова смерті”, але стимулюють вийти за рамки тексту, торкнутися, почути й побачити те, про що, можливо, читач раніше не здогадувався. До слова, конструкція роману Такехіко Фукунаги схожа на музику Сібеліуса — поділена на уривки з різним темпом, напругою та звучанням. Про це йдеться в самому романі, адже Сібеліус — улюблений композитор молодого Канае Соми (тож я нічого не вигадую:)

*
“Острів смерті”, безсумнівно, володіє гіпнотичним ефектом: взявшись за читання, я не могла відірватися годинами. Хотілося швидше дізнатися, чим врешті-решт обернеться для героїв знайомство, чому художниця зафарбовує картини білим, куди зникає вечорами, чи вдасться Канае зробити остаточний вибір, чим завершиться його роман, як Аяко пояснює свою прихильність і відданість подрузі… Водночас було шкода наближатися до завершення, а значить — прощатися з тими, кого щиро бажаєш розрадити, вигукнувши: “Зачекайте! Все ще може бути!” Та чи зуміли б вони почути ці слова, чи повірили б?

Попри назву, роман “Острів смерті” виявився дуже живим. Він оживає щойно читач прокидається з Канае після нічного кошмару і залишається жити з читачем як нагадування про жахіття, які людству довелося пережити зовсім недавнього серпня.