Добряче “переївши” нон-фікшну, я мусила це припинити й поступово повернути в читацький раціон художню літературу. Для цього переходу, здавалося мені, ідеально згодився б роман про історію філософії “Світ Софії” норвежця Юстейна Ґордера.
Коли я вперше дізналася про Юстейна Ґордера, мені було близько п’ятнадцяти. Його “Помаранчева дівчинка” та “У дзеркалі, у загадці” цілковито мене підкорили! Щемкі, ніжні, тривожні… Тож я частенько згадувала про ще одну відому роботу автора, яка чекала попереду. Й нарешті час вкупі з блискучими відгуками про “Світ Софії” привів мене до Ліллесанда (міста, де головно відбуваються події роману).
Умовно роман можна розділити на дві частини, дві паралельні лінії, які з кожним розділом все тісніше переплітаються. Одна з них — це охудожнені лекції з курсу філософії, які дівчинці Софії викладає таємничий літній учитель. У цих розділах йдеться про “головних” європейських мислителів (від давньогрецьких мудреців — до Сартра) та пояснюються їхні позиції на прикладі побутових ситуацій. Друга частина — це розповідь про дівчинку Гільду, яка проходить цей курс разом з літературною героїнею (Софією), про яку саме читає книжку, та розмірковує над важливими питаннями: хто ми? та звідки узявся світ?
Якщо прочитати зміст роману, легко зауважити, що він нагадує зміст довідника: міфи, натурфілософія, Демокріт, Сократ, Афіни, Платон, Середньовіччя, Ренесанс… Тож цим романом цілком можна скористатися як вступом до філософії та навіть зробити корисні нотатки. Однак, якби доросла я мала на меті “підтягнути” філософію, то все-таки обирала би підручник. Усе-таки “Світ Софії” доволі об’ємний та вимагає часу для прочитання.
Що дійсно прикрашає “Світ Софії” — це те, що, опріч “філософського” матеріалу, тут подано цікаві факти з фізики, астрономії, історії відкриттів, життя науковців і мислителів, що сприяє ерудованості читача. (Чи знали ви, що слово “бароко” означає “нерівна перлина”?)
Примітно й те, що книга сама собою є втіленням філософських категорій. Її форма (це книга у книзі) підштовхує замислитися: а чи справді я лише читаю цю книжку? Може, це хтось читає книгу про мене, яка читає книгу про Гільду, яка читає книгу про Софію? Тож хоч-не-хоч упродовж читання не раз пригадуються геометричні фігури герменевтики: коло й трикутник.
Для кого ця книжка? “Для широкого загалу”, — зазначено в анотації, і з цим важко не погодитися. Але не для надто широкого, хотілося б додати. Як на мене, книжка підійде, перш за все, тим, хто має бодай трохи знань з курсу філософії, а відтак не застрягне посеред розділу, гарячково гортаючи сторінки назад: це ще Платон чи вже Арістотель? Такому читачеві книжка нагадає призабуте та допоможе систематизувати розрізнені й переплутані факти. По-друге, тим, хто зовсім не знайомий з філософією (кухонна філософія до уваги не береться:), але хотів би отримати тверде підґрунтя, не вдаючись до наукової літератури. По-третє, вона може припасти до смаку уважним і посидючим підліткам, які впродовж читання зможуть не лише вивчити основні етапи розвитку філософії, але й прицільно замислитися над великими філософськими питаннями.
До моменту прочитання “Світу Софії” я щонайменше тричі (успішно:) складала іспити з філософії, тому прочитане не було для мене новинкою. Та оскільки з тих екзаменаційних часів стекло немало води й мої знання елегантно затерлися, то це була чудова нагода їх освіжити. Ще й у такій незвичайній формі! Ось, думала я, зручно вмощуся і незчуюся, як дійду до останньої сторінки.
Проте склалося інакше. “Світ Софії” я читала довго й, на жаль, неохоче. Чомусь у цьому світі я не прижилась. Раз у раз складалося враження, наче я дивлюся на надмірно прикрашену новорічну ялинку. Хочеться зняти цю іграшку і цю, прибрати “сніжок” і “дощик”, зняти похилену верхівку… Такими зайвостями, наприклад, були для мене алюзії до казок та поява казкових персонажів: Скруджа, Вінні-Пуха або Червоної Шапочки. Інша прикрість — діалоги. Можливо, щось трапилося під час перекладу, а може, хтозна, у Норвегії справді так спілкуються. Розмови між героями скидаються на театральну замальовку або на згенеровані випадковим чином репліки. Ось мій улюбленець: “Кнокс?” “Так, може, й Кнокс”. “Або Кнаґ?” “Ні, не згадаю…” “А про якого Кнокса чи Кнаґа ти говориш?” “Кнокс — це Альберто, а Кнаґ — батько Гільди”. “Боюся, мені зараз стане погано”. “Є щось поїсти?” “Загрій собі котлети”. Й ось, дочитавши до котлет, я застигла в роздумах: що це було? просто котлети чи котлети-як-символ? комунікативний провал між поколіннями чи зашифроване послання? Надалі у тексті не раз зустрічалися такі ж дивні діалоги, що зрештою я перестала на них зважати. І, може, грець із ними — з тими діалогами? Головне ж сенс, історія, герої!
Щодо героїв. Тут їх небагато (окрім усіх тих філософів :), тому їх легко запам’ятати. Та оскільки найбільше часу проводиш із Софією, то саме з нею намагаєшся знайти спільну мову впродовж читання. Я старалася, але, зізнаюся, зазнала фіаско. Хоча дехто з читачів відгукується про Софію як про допитливу, сміливу та впевнену в собі дівчинку, однак мені вона здалася зухвалою, фамільярною та неприємною, так що доводилося продиратися крізь цю антипатію, щоб урешті-решт досягнути останньої сторінки роману. Й останнього розчарування. Книжка тяглася так довго, що наприкінці, напевно, знудився сам автор. Адже закінчення у книги вийшло обірваним і наче написаним похапцем.
Словом, різні емоції викликає у мене “Світ Софії”, але точно дає поживу для роздумів. Тож хай мої очікування ця книжка й не виправдала, однак не варто її цуратися. Припускаю, я просто занадто пізно її прочитала. Слід було прочитати тоді, у п’ятнадцять. Ех…
Будь першим хто прокоментує