Чому я це прочитала: Гаррі Поттер і всі-всі-всі. Джоан Ролінґ, 1997, 1998, 1999, 2000, 2003, 2005, 2007

Я відчайдушно відтягувала цей момент, хоча й відчувала його неминучість: рано чи пізно доведеться познайомитися з усім цим набором чарівних речей, заклять, загадок, реліквій та квідичних м’ячів…

Коли Гаррі Поттер святкував свій одинадцятий день народження на очах широкого читацького гурту, українським читачам судилося чекати на переклад ще цілих п’ять років: “Гаррі Поттер і філософський камінь”, який відчиняє двері у світ британських чарівників, був опублікований 1997 року (українською – 2002-го). Та навіть, якби переклад здійснили того ж 97-го, я б однаково проґавила історію цього видатного хлопчика зі шрамом у формі блискавки на чолі. Головно тому, що життя в провінційному містечку в середині дев’яностих не давало оптимістичних прогнозів дізнатися про нього в час виходу першого роману серії.

Коли через десять років з’явилася фінальна сьома частина “Гаррі Поттер і Смертельні реліквії”, я вважала себе вже занадто дорослою для читання “дитячих казок”. До того ж постійний ажіотаж навколо поттеріани неабияк мене віднаджував, і шанси провести час у Гоґвартсі ставали такими ж примарними, як шанси Майже-Безголового Ніка вступити до “Клубу безголових мисливців”. І навіть тепер, коли я вирішила познайомитися зі світом ґрифіндорських, гафелпафських, рейвенкловських і слизеринських учнів, то робила це дуже обережно: позичила у подруги (пристрасної прихильниці серії) лише перші три книги й очікувала ними ж і завершити. Збиралася прочитати радше з “дослідницького” інтересу: звідкіля стільки шуму? Але як же я помилилася! Гоґвартські коридори, заплутані рецепти настоянок, щорічні змагання гуртожитків і невиразні натяки Албуса Дамблдора практично “вживили” мене в події, які випали на долю ґрифіндорській трійці. Уже з перших сторінок дослідницьке читання перетворилося на повернення боргу собі-підлітку. Це ж треба було позбавити себе такої порції захоплення, прекрасних потенційних алюзій та жартів!

Загалом за читанням усіх семи частин (восьму — п’єсу “Гаррі Поттер і прокляте дитя”, 2016 — до уваги не беру) я провела трохи менше двох місяців. Читала з різною швидкістю та з перервами, але дуже завзято (мабуть, востаннє підлаштовувала свої повсякденні справи під читання ще у школі:) Першу частину здолала за день, натомість на четверту (“Гаррі Поттер і келих вогню”, 2000) пішло тижні зо два. Мій фаворит — шостий роман серії (“Гаррі Поттер і напівкровний Принц”, 2005), а титул найслабшої частини вручила б сьомій — “Гаррі Поттер і Смертельні реліквії” (хоча тут усе стає на свої місця, проте занадто багато щасливих збігів обставин, раптових осяянь і раніше ніколи не згаданих фактів. Хто ж знав, що світлогасник також транслює звук?!).

Омину тут загальні враження (думаю, вони більш-менш стандартизовані у поціновувачів містера Поттера і Co), натомість поділюся тим, що найбільше привернуло мою увагу.

Певною мірою я навіть рада, що прочитала історію про Гаррі Поттера у пізні двадцять. У п’ятнадцять чи вісімнадцять я б навряд роздивилася те, що з-поміж усіх сюжетних зиґзаґів сяє для мене найяскравіше. У п’ятнадцять я б видивилася всі очі в керунку сміливого Гаррі, перевіряла б його способи переживати розчарування, миритися з обставинами та приймати виклики; я б захоплювалася Герміоною, відчуваючи з нею сестринський зв’язок; протягом усіх частин вболівала б за її щасливе майбутнє з Гаррі чи принаймні з кимось зі старших Візлі (точно не з Роном); я б ненавиділа обмежених Дурслів і разом із Гаррі хотіла б якнайшвидше покинути остогидлий Прівіт-драйв, відчувала б неприборкану лють до зарозумілого Драко Мелфоя… Але я б не роздивилася найважливішого. Головного героя цієї серії. Для дорослої-мене ним, безумовно, є професор Северус Снейп.

З усіх персонажів він здається найбільш цілісним. Усі його вчинки підкорюються логіці, до всіх замкових шпарин є ключі, кожна отрута має антидот. Професор Снейп — драматичний, але тихий у своїй печалі: він не ховається за нею, як за ширмою, а слідує за нею, ніби за ниткою Аріадни. І самовіддано робить те, що мусить. Від болю — до сорому, від провини — до самопожертви, цей персонаж показує максимальний спектр людської емоційності. З кожною новою книжкою історія професора Снейпа розкривається, наче квітка; всі його слова і дії мають причину, розвиток, наслідки і значення.

Чого не скажеш про Гаррі Поттера, який часом видається застиглим у своїх одинадцять хлопчаком. Так, він став вищим і з більшим розміром взуття, але залишився самовпевненим, засліпленим і впертим. І таки має рацію: багато лиха сталося саме з його провини. Це цікавий момент, щоб подивитися на Гаррі під іншим кутом: під кутом слизеринця. Недарма Сортувальний капелюх перепитував, чи Гаррі впевнений, що не хоче долучитися саме до цього гуртожитка. Адже в багатьох випадках він поводиться типово по-слизеринськи: нехтує правилами, підслуховує, використовує нечесні прийоми. Тільки от робить це в умовах Гриффіндору, користуючись його головною перевагою — перевагою мати надійне плече поруч.

Професор Снейп заворожує з першої зустрічі за вчительським столом у Великій залі Гоґвартсу. Словами, поглядами, жестами і навіть тим, як розвівається його чорна мантія, він радикально змінює ставлення до себе й до подій навколо. Ось ти його ненавидиш і хочеш запроторити в Азкабан, а через сотню сторінок стає соромно за передчасні звинувачення. Як перед живою людиною, котру засуджуєш, знаючи лише видиму частину її життя. Так поступово наповнюється чаша співчуття і приязні до цього викладача, допоки професор Снейп рвучким рухом не скидає її зі столу, поцілюючи смертельним закляттям у твого друга. І ти знову його ненавидиш. А тоді…

Усі життєві вибори і випадковості у житті Северуса Снейпа сплітаються в єдине полотно хитромудрих візерунків, які не можеш роздивитися, доки це полотно не розгорнеш. Це притаманно й іншим героям серії: усі вони живі та складені з суперечностей; ніхто не ідеальний.

Окрім лінії Северуса Снейпа, захоплює також ідея взаємного впливу Волдеморта і Гаррі Поттера. Бо ж не лише вони, наділені дивовижними вміннями чарівники, але й ми у звичному маґлівському житті взаємодіємо один з одним і залишаємо свої сліди, навіть цього не усвідомлюючи.

Певна річ, у серії можна знайти сумнівні моменти, варто тільки почати запитувати. Наприклад, про роботу Міністерства. Діє воно самостійно чи секретно перебуває у складі уряду Великобританії? Чи існують інші органи влади, окрім Міністерства і Черверсуду? Чому містер Візлі вміє користуватися ліфтом у Міністерсві, але значно простіші маґлівські дії викликають у нього захоплення і подив? Чому ельфам дозволено являтись у Гоґвартсі, коли всім іншим — зась?

Проте це всього лиш маленькі чаїнки в горнятку надзвичайно ароматного смачного і, певною мірою, цілющого напою, який світу подарувала Джоан Ролінґ. І колись я обов’язково спробую його ще раз.

P. S. Після кожної прочитаної книжки я також переглядала фільм: перші чотири частини добре відтворюють написане, хоча подекуди зміщують акценти, а от з п’ятого фільму складається враження, що це вільний переказ оригінального твору.
Так чи інак, я щиро заздрю тим, на кого ще тільки очікує червоний потяг на Кінґс Кросс, платформа 9 ¾.