Погода: Броди

Існує такий спеціальний тип відпочинку та відновлення, коли досі перебуваєш у зоні мобільного покриття та закладів громадського харчування, але не мусиш вдавати нестримну товариськість чи охоту до активного спілкування. Є такі місця, де ти — лише незнайомець, силует, одна з плинних посмішок. Зазвичай у таких місцях важко заблукати між вулиць або загубитись у метушні безкінечного ланцюга людей. Певна, по світу подібних місць безліч. Головне — пильно придивитись. Один із моїх “острівців безпеки” розташований зовсім неподалік — на карті Львівської області. Броди. Since 1084.

Бродам сповнилося більш дев’ятисот років, але наша спільна історія почалася зовсім нещодавно. Дарма що тут минало майже кожне моє шкільне літо. Зрештою, марно вимагати від дитини жаги до знань про відомих постатей чи міську геральдику, коли в цьому місті на неї чекають значно цікавіші заняття: ігри з дітьми-сусідами, старенький братів велосипед, не зовсім стиглий, але такий смачний білий налив… Авжеж, уся ця пістрява радість канікул бере гору над читанням історичних розвідок, нескінченними екскурсіями та незбагненно давніми датами. Коли тобі десять, у 1880-му, напевно, ще жили динозаври. Коли тобі десять, цілком вистачає “маленьких” Бродів, обмежених подвір’ями друзів, крамницею через дорогу та озером на наступній вулиці. І тільки тепер, коли літні розваги залишилися позаду, для мене проявилися справжні “великі” Броди. З рожевого туману дитинства постало місто, ніби раритетний коштовний фотознімок, поступово та ненав’язливо.

Це спокійне та просте місто ще не встигло обрости строкатим різнобарв’ям міських розваг із величезними торговими центрами, численними пабами, концептуальними кав’ярнями у кожному дворику, насиченим трафіком і фаст-фудом. “Чужих” тут вираховують блискавично і з великою вірогідністю, “своїх” знають особисто або заочно. Тож у вирі модерного життя Бродам вдалося зберегти легкий шарм галицької провінції.
    І, як то кажуть, I`m loving it. Бо де ще зустрінеш таке щемке поєднання славнозвісного галицького гонору та простодушності сільських дворів? Вишукана чорна цегла історичних пам’яток легко вживається з made-in-China котами-статуетками на підвіконнях, мощена бруківка — з гусьми і курми, які гасають по городах, неспішні розмови літніх добродіїв у маринарках — з турботливими закликами бабусь: “Тарасе, ходи їч зупу”.

Щоб краще орієнтуватись у географії Бродів, не завадить знати ключові пункти — неофіційні назви частин міста: Старі Броди (колишнє приміське село з місцями переправи через річки та довколишні болота або “броди” — звідси назва міста), Білі та Червоні Казарми (північно-східна та південна частини міста), Малі та Великі фільварки (північно-західна та східна частини міста), пішохідна вулиця Золота.

Пішохідна вулиця Бродів — Золота — носила таке ім’я ще у XVII-XVIII століттях. Та оскільки політичні вітри мають тенденцію до різкої зміни курсу, то й назва вулиці (як і решта власних назв) неодноразово зазнавала змін. Упродовж історії Бродів її називали вулицею Стефанії (принцеса з роду Габсбургів), Уланів Креховецьких (польський уланський полк), Адольфа Гітлера та Леніна. І лише з 1991 року вулиці повернули благороднометалеве ім’я.

Вулиця Золота чудово вписується в недільні бродівські ранки — прогулянки з кавою та зазирання у шибки крамниць з порцеляною та різним дрібним крамом після служби Божої в котрійсь із мистецько-оздоблених церков міста. Певною мірою, це теж спадок минулого, адже й колись на першому поверсі двоповерхових будинків на цій вулиці розташовувалися крамнички, тоді як на другому — житло власників.
    В одному з таких будинків мешкав відомий книговидавець, меценат і громадський діяч Фелікс Вест. Це йому належала газетна крамничка в парку і це він першим взявся за виготовлення видових поштівок у Бродах. Книгарню та друкарню Фелікс Вест перейняв від батька своєї дружини. Упродовж 1888-1914 років тут було видано більше шестисот книг з текстами світових класиків, а також з історії, філософії, права, теології. З часом видавниче ремесло Веста виросло у справжню сімейну справу, і, подорослішавши, до неї приєдналися сини. Але трапилося так, що молодший син, Вільгельм, зробив батькам несподіваний сюрприз: закохався у дівчину, яка зовсім не пасувала сім’ї книговидавців. Очевидно, до весілля не дійшло, а от до батьківства — так. 1912-го року кохана Вільгельма народила доньку Казіміру. Сім’я Вестів взяла онуку на виховання й тільки зрідка допускала до неї рідну матір. Через деякий час Вільгельм Вест таки одружився, проте не з матір’ю Казіміри, а з польською аристократкою. Можливо, це і привело до скандальної звістки, що сколихнула місто 12 січня 1920 року: Вільгельма і мати Казіміри знайшли застреленими у квартирі на вулиці Золотій. Слідство з’ясувало, що злочин вчинила мати Казіміри, спершу поціливши у Вільгельма, а пізніше — наклавши руки на себе.

Хоча за імперськими мірками Броди невелике місто, однак теж може похвалитися власною ратушею. Щоправда, маленькою. У парку на майдані Свободи (неподалік від вулиці Золотої) показує точний київський час годинниковий павільйон. “Малий ратуш” споруджено за зразком його попередника, проте дещо на іншій локації. Та й первинно він був нижчим і мав три яруси: перший слугував крамницею солодощів і преси (привіт від Фелікса Веста), на другому розмістився годинник, а на третьому — дзвін. Сьогодні ця споруда виконує здебільшого естетичну функцію, проте колись мала цілком практичне значення. Річ у тім, що на початку ХХ століття саме навколо парку розташовувалися офіційні австрійські установи (поліція та в’язниця, філія Празького кредитного банку, магістрат, жіноча школа, повітове староство; трохи далі — суд, Торгово-промислова палата, гімназія). У наш час, але трохи раніше, з “малого ратуша” щогодини лунала приємна мелодія. Зізнаюся: це було моєю улюбленою розвагою у Бродах — приходити на майдан, аби слухати уривки улюблених пісень. “Час рікою пливе, як зустрів я тебе…” Ех, Іване Яковичу, вражаєте в саме серце.

Щодо Франка і Бродів, то поліцейські документи 1909-го року містять цікаву згадку про його приїзд і зустріч із бродівською гімназійною молоддю. Після дискусії та прогулянки містом, проводжаючи Івана Яковича на потяг до Львова, гімназисти співали на його честь “Многії літа”. Хіба ж не мило?

Через дорогу від “малого ратуша” — будівля поліції. Раніше тут засідала компартія, ще раніше — командування Кресової бригади кавалерії, ще раніше — революційний повітовий комітет, ще раніше — австрійська міська управа, і нарешті — працівники філії Празького кредитного банку (1911 р.). Між іншим, бродівська філія випередила львівську. Вочевидь, через ближче розташування міста до кордону.

Хоча Броди потрапляли в зону активних воєнних дій, міська архітектура подекуди непогано вціліла. Серед міських руїн навіть можна знайти найсправжнісінький замок. Щоправда, впізнати колись величний оборонний замок у напівзруйнованих валах непросто. Крім того, аби потрапити на його територію, доведеться пробратися через першокласне маскування — ринкові контейнери. Зведений у XVII ст. за планом Гійома Боплана (відомого створенням першого варіанту генеральної карти України 1639 року), замок слугував спершу оборонною спорудою, а пізніше резиденцією Потоцьких.

До речі, якщо прогулятися околицями майдану Свободи, можна знайти будівлю, яка значно більше схожа на замок, ніж сам замок. Це педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича на вулиці Коцюбинського, а раніше — австрійський повітовий суд із камерами попереднього ув’язнення (1911).

Попри те, що Броди — одне з найстаріших міст Львівщини, воно має славу міста єврейського. “Галицьким Єрусалимом” називали Броди два століття тому, коли, за різними версіями, 75-90% містян були євреями. Таку популярність для євреїв місто здобуло завдяки жвавому торговельному життю та прихильному ставленню австрійської влади. 1779 року австрійська імператриця Марія Терезія надала Бродам вільний торговий привілей, що означав для міста активізацію економічного розвитку. Упродовж дії привілею через бродівський кордон курсували “імпортні” товари — з Великобританії, Туреччини, Росії та, зрозуміло, з німецьких та австрійських земель. Та вже наступного року привілей було ліквідовано (клята конкуренція!). Після скасування статусу вільного торгового міста Броди поступово перетворилися на місто промислове. У різний час тут виготовляли свічки, цикорій, ром і лікер, функціонували льонопрядильня, миловарня, цегельня, парові млини, тартаки. Про алкогольні здобутки Бродів навіть писав Іван Франко. Звісно, не у ліричних творах.
    Відтак євреїв у місті ставало все менше. До Першої світової війни частина мігрувала до Америки та Західної Європи. Під час Другої їх направляли у гетто або вбивали. Тож невдовзі демографічна картина Бродів разюче змінилася. Місце євреїв, а також репресованих поляків та українців, зайняли радянські військові. Місто перетворилося на військове поселення.
    На згадку про славетну торгово-єврейську минувшину у Бродах залишилася зруйнована кам’яна синагога (споруджена 1742 року на місці дерев’яної) та старий єврейський цвинтар із близько двадцятьма тисячами поховань. Про синагогу, до слова, існує чимало міських легенд. Наприклад, про єврейські скарби, вмуровані у стіни, або про царські червінці, які колись знайшли місцеві діти.

Сьогодні місто Броди не знайдеш у топі туристичних міст, однак раніше воно користувалося неабиякою популярністю в митців і громадських діячів. Наприклад, 1847 року Оноре де Бальзак винаймав номер у “Російському готелі” (яким не був задоволений, хоча на той час “Російський готель” вважався одним з найпрестижніших у місті). Куди частіше навідувався до Бродів Іван Франко: проїздом в особистих справах або залишаючись на “вписку” у свого приятеля Василя Щурата — професора української мови та літератури Бродівської гімназії, керівника бродівської “Просвіти”. Інший письменник, Йозеф Рот, навчався у Бродівській гімназії кронпринца Рудольфа (тепер — Івана Труша).Тут же вчився сам Іван Труш — український художник, зять Михайла Драгоманова та приятель Лесі Українки (яка витрачала півтори години на дорогу до майстерні для двогодинного позування художнику).

Словом, Бродам є що показати уважному туристу. Сюди добре вирушати для делікатного відпочинку — неспішного, спокійного, але й не безбарвного. І хоча, на перший погляд, Броди — ще один звичайний райцентр, якому бракує туристичної уваги, для мене це така “річ в собі” – місце, куди хочеться повертатися, тихо споглядати та слухати далекий шум потяга.

Десь між катанням на велосипеді та куштуванням незрілих фруктів я навчилась безпомилково віщувати погоду за його звуком, тож тепер напевне знаю, чи варто брати на прогулянку парасолю.