Коли я знаходжу свої порослі мохом шкільні записи, то часто дивуюся (після того, як минає сором): невже це все написане одним підлітком? Бо ж здається, наче це різні люди з різними життями, і кожен пише про своє. Пам’ятаю, що тими бентежними днями до мене нерідко приходила думка, ніби мені себе забагато. Здавалося, от-от і втону. А ще — що ніхто в цілому світі не відчуває подібного. Аби ж тоді я могла ступити на міст у Терабітію…
Категорія: Книги
Карантин уже так органічно увійшов до повсякденного життя, що люди чхати хотіли на засоби індивідуального (чи таки колективного?) захисту, а цифри “понад дві тисячі” не викликають бажання вмитися антисептиком. Навіть більше: здається, вичерпались одкровення та інсайти, навіяні карантином! Інтроверти не оспівують ідеальні умови праці, екстраверти не сходяться в героїчному герці з самотністю на очах у всього фейсбуку. Я, між іншим, теж маю інсайт, якщо хтось би мене питав. Groundbreaking відкриття: не обов’язково картати себе за недочитані книги. Відтепер жодного читацького насилля.
На одній з моїх книжкових полиць заховалася книжка. Корінець безповоротно затерся, сторінки пожовкли і ледве тримаються разом… Книжці майже 50 і, якщо зважити на загорнуті кутики і позначки олівцем, чимало читачів брало її до рук. Проте історія під обкладинкою старіша утричі. Їй майже 140 років!
“Кров охолола в жилах. Заціпеніти від жаху. Опанували емоції. Веління серця. Аж рота роззявив”. Коли бачиш таке у художніх творах, то відразу розумієш: герой наляканий, здивований чи закоханий. Але чи не зашифровано у цих слова чогось більшого? Що, як насправді це — детальні інструкції, які нам постачає наш другий розум? Про це і більше — у книзі Деніела Ґоулмана “Емоційний інтелект”.
Я відчайдушно відтягувала цей момент, хоча й відчувала його неминучість: рано чи пізно доведеться познайомитися з усім цим набором чарівних речей, заклять, загадок, реліквій та квідичних м’ячів…
Добряче “переївши” нон-фікшну, я мусила це припинити й поступово повернути в читацький раціон художню літературу. Для цього переходу, здавалося мені, ідеально згодився б роман про історію філософії “Світ Софії” норвежця Юстейна Ґордера.
Якщо світ Корбена Далласа, Ріка Декарда, Кусанаґі Мотоко або наукові фантазії Шелдона Купера здаються вам несусвітною вигадкою та грою уяви, то робота Семюеля Грінгарда “Інтернет речей” наполегливо проситься на вашу книжкову полицю. Невелика книжка об’ємом до двохсот сторінок спробує більш-менш плавно та просто розповісти про зміни й процеси, які чекають на нас завтра, і в які ми вже міцно вкоренилися сьогодні.
Відчуття браку знань з теми Другої світової завжди змушувало мене трохи соромитися позитивних оцінок у школі. Одна річ не пам’ятати усіх знарядь праці в мезоліті, інша — не знати, що насправді трапилося зі світом зовсім недавно. І що найважливіше — може повторитись у майбутньому. Кілька прізвищ, кілька дат, кілька географічних назв і сумна статистика — от і все, що міг розповісти шкільний курс всесвітньої історії. Що зрештою недивно, адже скільки тих академічних годин відведено на ціле ХХ століття? Тож книга Вільяма Ширера “Злет і падіння Третього Райху” стала для мене своєрідним поверненням боргу. Дорогі мої вчителі історії, знайте: я дочитала недочитане у випускних класах.