Карантин уже так органічно увійшов до повсякденного життя, що люди чхати хотіли на засоби індивідуального (чи таки колективного?) захисту, а цифри “понад дві тисячі” не викликають бажання вмитися антисептиком. Навіть більше: здається, вичерпались одкровення та інсайти, навіяні карантином! Інтроверти не оспівують ідеальні умови праці, екстраверти не сходяться в героїчному герці з самотністю на очах у всього фейсбуку. Я, між іншим, теж маю інсайт, якщо хтось би мене питав. Groundbreaking відкриття: не обов’язково картати себе за недочитані книги. Відтепер жодного читацького насилля.
Навіть Ростислав Семків не вважає крамолою кидати книжки! У своїй “Як читати класиків” він зазначає, що книги, які ми полишаємо, виявляються для нас або занадто простими, або занадто складними. І до останніх, скоріше за все, ми повернемось у слушний час.
За своє свідоме читацьке життя я недочитувала або читала у скороченому вигляді зовсім небагато. У школі не змогла в “П’ятнадцятирічного капітана”, “Собор Паризької Богоматері” та “Війну і мир”. У дорослому віці практично відразу відмовилась від кількох сучасних українських авторок (наприклад, Люко Дашвар і Надійки Гербіш). Та зрештою, навіть цілком передбачувані та сто разів повторені сюжети отримували шанс. Такою, наприклад, стала для мене “Моя неймовірна подруга” Елени Ферранте (згадую про це тут).
Нещодавно ж шанований автор Мирослав Дочинець, про роботи якого я чула багато хорошого, додав до мого переліку недочитаного принаймні одну зі своїх праць. Я від самого початку не планувала читати “Книгу надиху” “для себе”. Їй судилася доля подарунка для поважного чоловіка, що полюбляє короткий жанр і просту життєву філософію. Звісно, я б не наважилася робити такий подарунок навмання, тож вважала обов’язком із збіркою ознайомитися. І здалася після сорока п’яти сторінок та есею “Температура кохання”, де автор переповідає історію одруженого архітектора, який знайшов споріднене тіло (саме так) в одній зі своїх заміжніх клієнток. Але про це згодом.
“Книга надиху” складається з невеликих за обсягом оповідань: історій, роздумів, спогадів. Трохи про виховання в “совку”, першу роботу, випадкові фрази з дитинства, вчителя, який влаштовував кінопокази, мага-гіпнотизера, сільських богобоязних добрих бабусь і Папу Римського. Різноманітно, але нічого революційного. Принаймні для 2020-го.
Коли людський мозок обробляє величезні масиви інформації та має доступ до світової художньої літератури, публіцистики, лекцій іменитих професорів, зовсім непросто слідувати словам пана Дочинця без полеміки. Або не так словам, як святій вірі в істинність написаного. Таке, мабуть, гарно читати в зовсім юному віці (та виписувати цитати у щоденник), або в дуже зрілому (і виписувати цитати для тостів за святковим столом). Автор, безумовно, торкається великих філософських і релігійних питань, над якими рано чи пізно доводиться замислитись. Проте мені бракувало якогось глибшого, можливо, раціонального міркування упродовж тексту. Принаймні до 45-ї сторінки. Можливо, далі ці теми розкриваються повніше, але мені навряд поталанить про це дізнатися. Хіба хтось розповість.
Й ось — апогей мого читання — сповідь архітектора про температуру тіл.
Архітектор опиняється на терасі та в компанії коньяку й комарів віддається пристрасті з пані — замовницею тераси. Згадка про коньяк відчулася мені такою недолугою та вульгарною (добре, хоч не вказано кількість зірок), що я відклала книжку, аби “розчитати” це речення. Приблизно таке ж неприємне відчуття виникло в мене під час сцени із серіалу “Спіймати Кайдаша”, коли Мелашка вперше віддавалася Лавріну під пісню “Дым сигарет з ментолом”. Коли це липке дежавю минуло, я повернулася до коньяку та комарів. Нехай ще зо дві-три сторінки. Можливо, архітектор повідомить, що все це вигадка чи сон. Зізнаюся, у мене навіть майнула думка вирвати сторінки, щоб обдарований не читав цього сорому. Гаразд, думаю, докладу ще трохи зусиль, ану ж… Що далі я вчитувалася в перенасичені високими епітетами та карколомними порівняннями речення, то далі це нагадувало шарж, в якому змішали “Декамерон”, есеї Пауло Коельо, сумку-кравчучку та одеколон “Саша”.
Окрім описів пристрасті, архітектор ділиться сприйняттям себе та обраниці: він — відчайдушний та холодний, обвіяний крижаним вітром цього світу, вона ж — гаряча, немов сонце серпневої розпеченої днини. У своєму нестримному потоці рефлексій архітектор також намагається переконати читача, що ця інтрига (яка не завершується на терасі, а переміщається до “квартир чи контор, в яких міг облаштувати більш-менш зручне гніздечко”, ст. 42) — зовсім не зрада, а врівноваження температур тіл, таємний ритуал і виправлення температурного дисбалансу, який допустила природа (точніше, “складання пожертви природі, яка помилилася в розподілі пропорцій”, ст. 43). І навіть тут, загартована попередніми істинами від архітектора, я б іще могла прочитати принаймні кілька оповідань зі збірки. Але попереду чекав занадто драматичний розвиток подій: жінка зрадила архітектору! Та з ким? Майже детективний сюжет виринає у тексті. Невже із власним чоловіком? Чи з молодшим архітектором? Аж ні. Жінка зрадила з мерцем. Тобто з мерцями. “Вона знайшла заміну. Знайшла надійне джерело холоду — абсолютного, вічного. Від мерця, від трупа. Ось звідки вибір такого несподіваного бізнесу!”(ст. 44). Як з’ясувалося, разом із законним чоловіком вони започаткували бюро ритуальних послуг.
Можливо, наступні есеї пана Дочинця здатні згладити це гнітюче відчуття від прочитаного. Можливо, і навіть напевне, є ті, для кого ця книжка стане проблиском у непроглядності життєвих проблем. І хто я така, щоб засуджувати чужі вибори в читанні чи письмі? Тож нехай живуть зайці, а кожен читач знайде саме ту книгу для натхнення та надиху. Я ж пошукаю далі. Можливо, вона серед інших робіт автора.
Будь першим хто прокоментує