Один раз на рік мені хочеться надягти свій ненависний темно-вишневий жакет з емблемою школи, скласти в торбинку перезувне та сісти за парту, щоб написати диктант. Цей день — 9 листопада (а з 2023 року — 27 жовтня). День, коли традиційно всі охочі можуть долучитися до національного диктанту єдності.
За 20 років існування національний радіодиктант мав свої злети й падіння. Хоча ідея всеукраїнського (а тепер — міжнародного) диктанту мала дуже привабливий вигляд, проте невизначеність правил щодо надсилання робіт, а також якість текстів додавали гіркого присмаку. Спочатку тексти комбінували з уже наявних, тому траплялося, що учасники акцї хитрували та списували. Пізніше виникла інша проблема — авторські знаки, які слухачу не завжди вдавалося розпізнати, а самому авторові — пояснити. Згодом тексти для диктанту почали створювати на замовлення: 13 років це робив лінгвіст Олександр Авраменко, а цьогорічний, двадцятий, створив письменник і видавець Іван Малкович.
У шкільні часи, як і всі учні, я, звісно, брала участь у цій акції. З великим азартом і бажанням — написати найкраще, щоб іще раз довести (собі або вчительці), як старанно я вивчаю правила. Далі була університетська перерва, напхом напхана лекціями, ІНДЗ (таке ще існує?), заліками та світоглядними сутичками, так що на диктант просто не вистачало місця. Навіть один раз на рік. І тільки 2015-го я повернулася до традиції написання диктанту. Тієї осені диктант відчувся мені чимось особливо вагомим, дарма що я не мала наміру ані надсилати свій варіант на перевірку, ані мордувати людей запитанням: “Ну як там диктант?” Можливо, це було своєрідне простягнення руки собі-школярці, якій тепер бракувало таких урочистих викликів. Або ж тому сприяла ситуація в Україні, яка вкотре доводила: навіть такий невеликий і часто анонімний вияв пошани до українського відіграє́ та ще відігра́є свою украй важливу роль. Якими б не були тогочасні мотиви, цього року я знову взялася за ручку. У 2015-му, до речі, диктант я писала відразу після весілля моєї подруги. Із квіткою дружки у волоссі та з великим трепетом.
З усіх інтернетних усюд я зібрала тексти радіодиктантів останніх років. Сподіваюся, без помилок 🙂
2015
Радіодиктанту національної єдності – 15 років
Коли й де виник диктант як спосіб перевірки грамотності, навряд чи скажеш напевне, але відомо, що саме слово “диктант” походить з латини. Це слово-чужинець має чимало родичів у нашій мові: диктувати й диктор, диктат і навіть диктатор
Наш диктант, однак, нічого спільного, крім етимології, не має ні з диктатом, ні з диктаторами: ця акція, що відбувається в День української писемності та мови вже вп’ятнадцяте, добровільна.
До речі, теле- й радіодиктанти пишуть французи, і поляки, і китайці… Та український диктант особливий, по-святковому врочистий.
Щороку дев’ятого листопада, уважно прислухаючись до голосу Українського радіо, пишуть диктант люди різного соціального статусу й віку. А потім, окрім самих робіт, надсилають іще й листи. «Мені хотілося написати диктант, але цього дня мусив пасти череду, – розповідає тринадцятилітній Андрій Власенко з Черкащини й додає: – Що ж, я причепив приймач за гілку й писав на пасовищі, а потім, повернувшись додому, переніс написане з чернетки на чистовик».
І хоч раніше текст писали пером, останнє півстоліття – кульковою ручкою, а згодом, кажуть, можна буде набирати його на комп’ютері, диктант усе одно єднатиме нас!
2016
Україна на зламі тисячоліть
За легендою, апостол Андрій Первозваний на одному з пагорбів, де нині Андріївська церква, напророчив: “На горах цих возсіяє благодать Божа, буде город великий і воздвигне Бог багато церков”. Передбачення збулося: на високому дніпровському березі народився золотоверхий Київ.
Минали роки – слава про Київську Русь гриміла на весь світ, адже на зламі першого тисячоліття тут бурхливо розвивалися торгівля, право, освіта, культура. Королівським дворам Європи було за честь поріднитися з володарями Києва. Промовистим є такий факт: Анна, високоосвічена дочка Ярослава Мудрого, ставши королевою Франції, підписувала державні акти своїм ім’ям, тоді як її чоловік, король Генрик Перший, ставив усього-на-всього хрестик.
Наша історія славна ще й звитяжними боями: упродовж століть відчайдушні козаки захищали Україну й усю Європу від дикої орди. Прикро, що на зламі другого тисячоліття нам, українцям, ціною життя найкращих синів доводиться боронити від східних сусідів свій європейський вибір. Сьогодні ми по-особливому розуміємо Шевченкову настанову любити Україну “во врем’я люте” і знаємо, що вистоїмо, бо за нами правда й славна історія.
2017
Наші пісні
Ми живемо у світі, де співіснує безліч ритмів: клепання коси, тупіт копит, і дзюрчання молока у відрі, і хлюпання морських хвиль, і перестук поїзних коліс, і цокання годинника. Обдарований музикальним слухом, наш народ тонко відчуває всі ритми, тому й витворив близько трьохсот тисяч народних пісень, якими зачаровує весь світ. Їх у нас сила-силенна на будь-який смак: хлопцям подавай “Ой на горі та й женці жнуть”, а дівчатам – “Цвіте терен”.
Американцям і не лише їм важко уявити Різдво без “Колядки дзвонів” – пісні, слова якої покладено на музику славетного українського композитора Миколи Леонтовича. Наш “Щедрик” прикрашає такі всесвітньо відомі фільми: “Гаррі Поттер”, “Сам удома”, “Загублений у Нью-Йорку”.
А чи знаєте ви, що в космосі першою прозвучала українська пісня “Дивлюсь я на небо…”? Понад півстоліття тому її виконав наш земляк – космонавт Павло Попович. Напевно, автор пісні Михайло Петренко й не сподівався, що його творіння звучатиме аж за небом, де навіть сокіл не літає.
Наші пісні з будь-якими мотивами: чи з пристрасними карпатськими ритмами у виконанні Руслани, чи з тривожними кримськотатарськими інтонаціями Джамали – долають усі кордони без віз, бо в них – жива душа народу України.
2018
Крила України
Що спадає на думку, коли чуємо слово «мрія»? Щось піднесене: небо, крила, політ… Недарма саме «Мрією» назвали найбільший у світі літак, сконструйований, до речі, у Києві. Щоб злетів цей велетенський і, на перший погляд, непідйомний залізний птах у синю височінь, свій досвід і талант у нього вклали люди різних національностей. Власне, сила наша в тому, що нас багато і ми різні. А здійснених разом, здавалося б, нездійсненних мрій нам не бракує.
Скажімо, Сергій Параджанов, вірменин за походженням, захопив увесь світ фільмом «Тіні забутих предків», зібравши десятки нагород на численних міжнародних кінофестивалях. Народжена в російському Смоленську Тетяна Яблонська полонила наші душі українськими мотивами, від споглядання яких неначебто очищаєшся й стаєш добрішим. А як не згадати нащадка давнього грузинського роду Iвана Кавалерідзе, якого знають у світі як талановитого українського скульптора, що перетворював мармур на живі фігури?
Упродовж сторіч земля від Сяну й до самого Дону кожного обдаровує творчими крилами. Головне – усім нам робити свою справу з любов’ю, відчувати політ, і тоді обов’язково мрія здійсниться!
2019
Від бересту – до “цифри”
Сивочолий чернець Нестор, схилившись над столом, пише історію свого народу. Цей епізод, увічнений у мармурі, – красномовне свідчення того, що люди здавна прагнули зберегти інформацію для своїх нащадків.
Колись історію свого життя наші пращури писали на камені, глині, бересті, потім – на папері, а ще пізніше світ завоювали машинні носії інформації: циліндри Едісона, грамофонні платівки, магнітні стрічки й диски. До речі, прообраз сучасного диска понад пів століття тому розробив В’ячеслав Петров – аспірант Київського інституту кібернетики.
Нині ж – ера цифрових технологій, що допомагають миттєво надсилати листи за тисячі кілометрів, а через вебкамеру бачитися й спілкуватися з рідними наживо. Власне, цей винахід дає змогу Українському радіо передавати сигнал в різні куточки планети, гуртуючи нас навколо диктанту в День української писемности та мови.
Хоч оцифровування й полегшує нам спілкування, проте живе слово має свою чарівну силу. Справді, дохристиянські пісні “На Івана, на Купала”, “Ой весно, весно, днем красна” й тисячі інших дійшли до нас не в глині, бересті чи “цифрі”, а через живе слово, що передавали наші предки з уст в уста, єднаючи нас в українську родину.
2020, автор — Іван Малкович
Виклики книжкової ери
Наприкінці минулого тисячоліття читачі стурбовано запитували: “Невже електронні носії витіснять традиційну книжку?” Але коли Джоан Ролінґ написала “Гаррі Поттера” і її серія романів розійшлася стомільйонними паперовими накладами, це питання втратило свою гостроту.
Сьогодні більш-менш зрозуміло, що електронні носії, принаймні поки що, не створюють кардинальної загрози паперовим книжкам. Проте з’явилися вони не випадково. Гадаю, це Бог так готує нас до далеких мандрівок. Це він підсунув нам ґаджети, щоб ми змогли колись забрати з собою на інші планети свої улюблені книжки, музику, фотографії, картини, — бо як інакше вдалося б це зробити?
Отож доки Ілон Маск ще тільки на півдорозі до інших світів, паперова книжка в безпеці. Однак деякі науковці стверджують, що коли люди нарешті зможуть зачати й народити в космічних умовах нове життя, то таке людське дитя буде схоже радше на знайомий кінематографічний образ “енелятка” — з великою головою, очима на пів обличчя, слабкими м’язами. Для нього, на відміну від нас, такі приємні відчуття, як гортання сторінок, запах паперу, будуть невідомі. І ось, напевно, вже аж тоді й запанує ера електронної книжки.
Але й це не страшно: головне — читати, і не так важливо, з яких носіїв. Бо книжки — це знання й емоції, які, на відміну від щоденного потоку інформації, залишаються з нами надовго.
2021, автор — Юрій Андрухович
Слідом за пам’яттю
Парк! Як добре, що він у нас був. І не просто був, а буяв, дихав, заманював – такий величезний, розкинутий на незліченних гектарах, невимірний. Кожен із нас, молодших і старших, приходив до нього трохи не з побожним онімінням і завжди відкривав щось таке, що хоча б на пів життя залишиться спомином. Наш парк перевершував будь-який інший, він був чудесним лісом. Він існував поза часом і в позачасі тривав.
Покинутий десь на галявині псевдокитайський павільйон, застиглий танок гіпсових німф довкола рясно порослого асфоделями пагорба, заґратований і напівзавалений каменями лаз у розбійничу печеру… Я міг би тягнути й далі цей перелік моїх тодішніх дивовиж. І всі вони трапилися протягом одного-єдиного літа! Бо кожне моє, як і моїх ровесників, літо минало – ні, пролітало, проносилося! – в парку, в його іноді аж до грудей високій траві.
Хоч найважливіша була осінь. Ви її любите? Якщо ви незлюбили осінь, то вам у дитинстві не пощастило з парком. Таким, як мій, що спершу заливав усього себе червоною й жовтою барвами в цілковитій невичерпності їхніх напівтонів, а відтак поступово скидав ту червінь і жовтину, до решти, дощенту оголюючись на зиму. Тоді-то й наставала пора особливої чуйності: млистими передсвітанковими годинами до парку починали заходити невеликі групи мисливців.
2022, авторка — Ірина Цілик
Твій дім
Розкажи мені про свій дім. Той, що пам’ятає твої перші хиткі кроки і береже щорічні зарубки часу, залишені рукою матері на одвірку.
Розкажи про його запах – теплий сонний дух книжкових полиць, побитого шашелем креденса, жовтого супу з терпкою петрушкою. Або, може, навпаки – бадьорі пахощі фарби, лаку, новизни; як же довго, чи не пів життя мріялося про власний дім!
Розкажи про його скрипи і шерехи, тіні й залиті світлом кімнати, безтурботний сміх або надтріснуті голоси, які зненацька напівголосно заговорили про те, що, ймовірно, більше нічого не буде як раніше.
Насуплений, пошрамований, із заклеєними навхрест шибками, твій дім, беззахисний під час великої біди, тепер щосили намагається бути фортецею: десь у його нутрощах – у темному, незатишному підвалі – часто ховаються від обстрілів люди і домашні звірі.
А деколи дім здатен уміститися до розмірів валізи. Всі ми тепер, мов ті равлики, знаємо ціну великих переселень.
Та головне – це місце сили і пам’яті роду. З нього черпали снагу твої попередники, перемелені жорнами темних часів, – війнами, репресіями, боротьбою з двоголовою гідрою. Їх ламали, а вони билися за право вижити й зберегти в собі свій дім. От як і ми тепер.
Я точно знаю, він вистоїть, виборсається, дочекається твого схвильованого вигуку: “Я вдома!”. А ти про все-все мені розкажеш.
2023, авторка — Катерина Калитко
Дороги України
Дороги України – переплутані нитки любові.
Перший теплий вітер зустрічає на ізюмській трасі з її безсонним рухом. У знищеному селі обіч – весна: обвуглене збіжжя, що тліло всю зиму, випускає вперті паростки скрізь по руїнах зерносховища. Посічена обстрілами посадка зеленіє в половину висоти: зелено-чорний прапор. За нею темніє згорілий танк. Ще далі, на обрії, вийшов орати трактор. Влітку вирви на цьому полі обростуть по краю шавлією.
У бганках подільського ландшафту виблискують кольоровими мозаїками хати з мальованими віконницями. Волоські горіхи схиляються, гладять лобове скло. Авто стрибає з горба в долину, і серце стрибає, і хочеться сміятися.
Дерева по коліна у воді перед вцілілим пішохідним мостом через Десну в Чернігів. При воротях із лебедями та левами по селах Полтавщини мліють відра яблук та абрикос. Над Хаджибейським лиманом засмагла пара порається коло старої лози у вечірньому світлі – схоже на народну ікону. Фари вихоплюють кам’янички в садках на околиці Львова: тут легко уявити вечірні збори підпільного товариства чи стрілецький картярський гурток. Ластів’яча зграя виграє над мокрою левадою при самому кордоні.
Підірвані мости лежать животами у своїх ріках – і ріки обіймають їх. Блакитне вечірнє світло і пилюга стоять над жнивними полями. Тремтливі вогні далеких жител, клубки туману над потічками у видолинках. Барвисті гори гарбузів між ріллі, і кукурудзи до пізньої осені виструнчені на городах стійко, бо на зиму люди вкриють ними стіни домів.
Дороги України – переплутані нитки любові: подекуди перерубані, але знову зв’язані у вузол, аби бути ще міцнішими. Немає нічого красивішого, ніж їхати крізь усю країну і вбирати її поглядом. Немає нічого щемкішого, ніж летіти трасою в пітьмі, аби встигнути до комендантської, і знати: наприкінці шляху чекає безсонне вікно із жовтим світлом і рідним теплом.
2024, авторка — Оксана Забужко
Магія голосу
Спочатку був “брехунець”. З нього починався день: клац! – і пронизливе рокотання перших тактів “Реве та стогне…”, а за ним примусово-бадьоре “Говорить Київ!” давали знак, що з-під теплої ковдри хоч-не-хоч пора вилізати.
Діти люблять чутися в гурті. Було приємно думати, що цієї миті по країні мільйони дітей так само збираються до школи, а їхні тати-мами – на працю, і всіх нас об’єднує голос із радіо. Людський голос – то взагалі матерія магічна, в нього можна закохатись, навіть не бачивши носія. “Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс”, – під це танґо й досі танцюють на весіллях, не підозрюючи, що це фольклор засланчий, гулагівський – не до коханої дівчини звернений, а до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу.
А в 1960-1980-ті, коли єдиною дозволеною формою патріотизму було вболівання за київське “Динамо”, Україна була закохана в голоси футбольних коментаторів. Їх упізнавали з півслова, в їхніх модуляціях ловили, мов ковток свіжого повітря, солідарність зі “своїми” і обурення привілеями москвичів, котрим безсоромно підсуджували судді у вирішальних матчах. Аж дивно, яке багатство сенсів здатен виражати людський голос самою лиш інтонацією!
Згодом телевізор притупив нам на те слух.
Та, попри всі зміни технологій, от уже сто років Україна звучить в ефірі планети власним голосом. І нашого голосу більше нікому й ніколи не вимкнути й не заглушити.
2025, авторка — Євгенія Кузнєцова
Треба жити!
Жити треба цікаво: читати книжки, ходити в театр, дресирувать пса Патрона…
Треба жити! Не впівсили, не трошки, не завтра, не після. По-справжньому! Зараз! Треба гладити котів, збирати гриби, везти цуценят із фронту на “інтерсіті”, робити ремонт і приносити щастя тим, кого любимо. Треба купувати сукні з лелітками і донатити на військо, вишукувати РЕБи і генератори, а ще — нишпорити вечорами в міжʼярʼї ботсаду, бо на перший урок треба принести каштанів.
Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: “допіру”, “пітятко” чи “кияхи”.
Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов.
Ще треба плакати, коли можеться. За все те, що ніколи не мало з нами статися. За те, що ми не тільки знаємо, як пишеться “далекобійний дрон” або “балістична ракета”, а й розрізняємо їх на слух.
Росіяни хочуть, щоб ми стали схожими на них: скніли у вічній гризоті. А ми будемо жити цікаво — всупереч історії і заради тих, хто після нас говоритиме нашою мовою
Будь першим хто прокоментує