Я ледве не захлинулася чаєм, коли прочитала про «Патріотичні ігри», які торік анонсував Дональд Трамп: по два трибути з кожного округу… Тобто, перепрошую, по одному юнакові й одній дівчині від кожного штату й території для участі в чотириденному спортивному змаганні [1]. Сподіваюся, фінал таки транслюватимуть наживо: якщо хтось з учасників підійме три пальці, вирізати це вже не встигнуть.
Коли 2020 року друком вийшла «Балада про співочих пташок і змій», частина шанувальників серії «Голодні ігри» неабияк збурилася: чому головним героєм став саме президент Сноу — з ним же і так усе ясно?! На місці протагоніста багатьом хотілося бачити Геймітча Абернаті — саркастичного, наскрізь проспиртованого, складного ментора дванадцятого округу. І це мене щиро здивувало. Адже, на противагу історії Сноу, Геймітчева історія видається прозорою та передбачуваною. З оригінальної трилогії ми знаємо, що він — самітник, який нікого до себе не підпускає, що він втратив усіх рідних і щороку виконує ту саму роботу — проводжає на смерть двох підлітків зі свого округу. Ціна менторства також добре відома — власна перемога в Голодних іграх. І щоб не лишалося жодних ілюзій: коштом життів інших учасників. Чи насправді читачам хотілося впʼяте роздивлятися пастки арени та рани трибутів?
Якщо ви тут уперше
Для тих, хто ще не ступав на благословенні землі Панему, — ось коротко про головне:
«Голодні ігри» — це дистопічна трилогія, дія якої розгортається в майбутній деспотичній державі, де багатий і безжальний Капітолій тримає під контролем тринадцять округів (натяк на тринадцять британських колоній), хоча тривалий час тринадцятий округ вважається втраченим. Як покарання за давнє повстання Капітолій щороку влаштовує Голодні ігри: від кожного округу за жеребкуванням — «жнивами» — відбирають двох дітей (хлопця й дівчину від 12 до 18 років), які на очах усієї країни мусять змагатися на смерть. Ці ігри транслюють у всіх округах Панему як розважальне (і навіть сімейне) телешоу. Головна героїня, шістнадцятирічна Катніс Евердін із бідного шахтарського Округу 12, добровільно заступає на Іграх свою молодшу сестру. Саме її відчайдушна спроба врятувати Прім викрешує іскру повстання округів проти Капітолію та його жорстокого президента Сноу.
Як розповідає в інтервʼю Сюзанна Коллінз, ідея серії зʼявилася одного вечора, коли вона перемикала телеканали й зауважила: тоді як на одних транслювали реаліті-шоу, на інших демонстрували реальні кадри з війни в Іраку. Саме це несумісне поєднання підказало ідею Голодних ігор як можливості поговорити з юною аудиторією про серйозні теми, які авторка досліджувала вже раніше. Передусім — теорію справедливої війни.
Завдання цієї етико-філософської доктрини — спроба осмислити моральний аспект війни: за яких умов вступ у війну є виправданим і яка поведінка припустима під час воєнних дій. Питання ці настільки ж давні, як і самі війни, тож із часом деякі відповіді на них закріпились у формі правових норм (Статут ООН, Женевські конвенції, Гаазькі конвенції). Це гарна новина: юридичне опертя таки існує. Погану ви знаєте самі: воно не працює. Не цілитися в цивільних, не нападати на лікарні, не примушувати до служби в окупаційній армії, не завдавати надмірної шкоди — словом, усе те, про що розповідають у новинах і що видно з наших вікон.
Пропаганда, якої забракло
Та повернімося до Кривавої чверті Геймітча — саме про ці Голодні ігри оповідає «Світанок перед Жнивами». Це ювілейні, пʼятдесяті змагання, а тому діє особлива умова: від кожного округу «пожинають» удвічі більше трибутів.
Хоч я і не вбачала в Геймітчі особливого матеріалу для книжки, усе ж на приквел чекала з непідробним інтересом. Головно тому, що раніше Сюзанна Коллінз окреслила магістральну тему роману — пропаганду та її вплив. Мені було страшенно цікаво подивитися на варіації пропаганди у світі Панему. Але, на жаль, її зображення виявилося бідним і фрагментарним. Тут і там авторка показує її найпростіші інструменти: відредаговані відео, обрізані кадри, затримку «живого ефіру», транспаранти з гаслами, самі Голодні ігри — і щедро пересипає текст словом «пропаганда», ніби побоюючись, що читач не здогадається сам.
Я ж сподівалася на тоншу роботу, а надто після попередньої книжки. Очікувала, що авторка застосує техніки пропаганди в самому тексті — і наприкінці читач злякано спіймає себе на тому, що й сам потрапив на гачок спотвореної реальності. Адже в приквелі про президента Сноу Сюзанна Коллінз показала, як уміло може керувати читацькою оптикою: цілу книжку ми дивимося на світ очима юного Коріолана — і, знаючи наперед, ким він стане, все одно йому співчуваємо. Що ж, читацькі очікування — річ невдячна.
Проте, можливо, схематичне зображення пропаганди послугує молодим читачам дзеркалом. Памʼятаєте підсумковий випуск Ігор, який побачили округи наприкінці книжки? Кадри, обличчя, емоції — все на місці. От тільки порядок сцен інший — і цього досить, щоб Геймітч постав у цілком іншому світлі.
Хіба школярі, які за допомогою LLM створюють фейкові відео про вчителів, роблять не те саме? Питання в тому, чи вдасться їм це побачити.
Голодні ігри та ренесанс Девіда Юма
If all people do is read this Hume quote and discuss it, this book has been a win for me [2].
«Якщо все, що зроблять люди, — прочитають та обговорять цю цитату Юма, я вважатиму книжку успішною», — говорить в інтервʼю Сюзанна Коллінз. Йдеться про цитату, подану в епіграфі до роману. До неї ми дійдемо згодом.
Як я писала раніше, Сюзанна Коллінз активно працює з темою війни, і навіть трилогію про Голодні ігри називає саме книжками про війну. Це не випадково, адже зростала вона в атмосфері серйозних розмов, до яких призвичаював її батько — історик, доктор політичних наук, військовий: «Для нас, його дітей, ніколи не було зарано вчитися — байдуже, чи він викладав нам історію, чи віз на канікулах на поле бою, чи ставив перед нами філософську дилему» [3].
As his kids, we were never too young to learn, whether he was teaching us history or taking us on vacation to a battlefield or posing a philosophical dilemma.
Хто такий Девід Юм і чи зійде сонце завтра?
Девід Юм (1711–1776) — шотландський філософ доби Просвітництва, один із найвпливовіших мислителів-емпіриків. Досліджував межі людського пізнання та природу влади — і саме звідси Коллінз бере дві ідеї, на яких тримається її роман.
Перша — це проблема індукції. Вона ставить під сумнів раціональність передбачень поведінки чи явища на основі попередніх спостережень. Інакше кажучи: неможливо гарантувати, що щось трапиться у майбутньому, тому що це траплялося в минулому. Чи обовʼязково Голодні ігри відбудуться наступного року, тільки тому, що вони відбувалися попередні пʼятдесят разів? У книжці ця думка вкладена в уста Ленор Дав — коханої Геймітча, якій він зрештою обіцяє зробити все можливе, щоб сонце надалі сходило, а жнива — припинилися. Ленор Дав переконана: якщо Геймітч зможе по-справжньому уявити життя без Ігор, то, найпевніше, за цим образом і піде.
Тут «Світанок перед Жнивами» підхоплює думку з попереднього приквела: ідеї мають значення. Це не пара, що піднялась і розтанула в повітрі. Пʼяна (буквально) ідея Голодних ігор — переконливо представлена й обґрунтована — перетворила їх зі злого жарту на вісь стосунків Капітолію з округами. Зрештою, все створене людиною, починалося з ідеї.
Чому вони не накинулись на миротворців?
Друга ідея Юмової філософії, яку використовує Сюзанна Коллінз, вміщена в цитаті з його есею «Про перші засади врядування» (Of the First Principles of Government, 1741). Це ідея добровільної покори більшості перед меншістю.
Nothing appears more surprising to those, who consider human affairs with a philosophical eye, than the easiness with which the many are governed by the few; and the implicit submission, with which men resign their own sentiments and passions to those of their rulers. When we enquire by what means this wonder is effected, we shall find, that, as Force is always on the side of the governed, the governors have nothing to support them but opinion. It is therefore, on opinion only that government is founded; and this maxim extends to the most despotic and most military governments, as well as to the most free and most popular.(Для тих, хто розглядає людські справи філософським оком, ніщо не видається дивовижнішим, ніж та легкість, з якою меншість керує більшістю, і те беззастережне підкорення, з яким люди зрікаються власних почуттів і пристрастей на користь почуттів і пристрастей своїх правителів. Коли ж ми запитуємо, якими засобами досягається це диво, то виявляємо: позаяк Сила завжди на боці підвладних, правителям немає на що спертися, окрім думки. Отже, лише на думці й засноване врядування — і це правило поширюється як на найдеспотичніші та найбільш мілітаризовані уряди, так і на найвільніші й найбільш народні).
Нічогенько як для янґ-аделту, еге ж?
Але перш ніж прикладати цю цитату до Панему (а надто до себе), варто пригадати, яким був світ, коли Юм робив свої висновки. Це все ще був світ абсолютних монархій (крім Британії, вона була монархією парламентською), політичного авторитету церкви та станового суспільства. А ще — світ великих політичних змін. Юм народився в Единбурзі, невдовзі після ключової політичної події — Акту про унію 1707 року, який обʼєднав Шотландію та Англію в єдине Королівство зі спільним парламентом. Тобто унія була молодшою за самого Юма лише на чотири роки — і в цій новій реальності тогочасні політики, мислителі й решта підданих мусили себе віднаходити. Доступ до парламенту був, звісно, обмежений, загального виборчого права не існувало, тож спадкові аристократи та заможні чоловіки-власники керували політичною погодою. Це й бачив Юм, розмірковуючи над темою меншості та більшості.
Якщо ви прочитаєте есей повністю, то побачите, що увесь «Світанок перед Жнивами» фактично є його охудожненим поясненням. Коротко кажучи, Юмова аргументація приблизно така:
фізична сила належить більшості (підвладним) → але підвладна більшість її не застосовує →
тому що їх утримує думка (opinion) про те, що влада законна й вигідна →
отже, влада тримається не на силі, а на думці.
У своєму есеї Юм описує кожну ланку цього ланцюжка: поділяє думку (opinion) на думку про інтерес (усвідомлення загальної вигоди, яку дає врядування), думку про право сили (обстоювання суспільної справедливості), думку про право на власність (як основа врядування). До цього додає другорядні чинники — страх, особистий інтерес, прихильність — і так відповідає на питання про більшість-меншість [4].
Читаючи есей, я подумки опонувала Юму. Говорячи про силу, він, вочевидь, має на увазі силу саме фізичну (мʼязи й ножі). А думку, за його логікою, більшість віддає меншості як благословення чи мандат довіри (цікаво лише, чи так само легко зможе забрати назад). Та хоч Юм і розкладає силу й думку по різні боки (сила — у підвладних, думка — єдина опора правителів), це досі не видається мені вичерпним. Бо щойно меншість отримує владу, вона отримує й силу: монополію на легітимне застосування насильства, армію, апарат примусу, технології, медіа. Тобто весь пакет: думка + сила. І це веде до іншого питання: а якою саме є думка більшості? У чому більшість вбачає загальну користь урядування? Якщо вона звучить на зразок «ми малєнькіє люді» — меншість добирає один інструментарій. Якщо ж це «вирішує Народ України» — інший. Тому не лук Катніс, а її жест — підняті три пальці — так жахають Сноу. Катніс — це Геймітч із більшою долею удачі та з кращим таймінгом.
Цю не зовсім арифметичну істину намагається пояснити молодому Геймітчу постановник ігор Плутарх Гевенсбі, перепитуючи, чому ж вони, трибути, не накинулись на миротворців у тренувальній залі, користуючись кількісною перевагою. Насправді ж Плутарх ставить питання ширше: чому поневолені округи не повстануть проти капітолійців, якщо сумарно людей в округах більше, ніж у Капітолії?
Два коні й один віз
Як на мене, відповідь на Юмове питання про добровільне підкорення — це демократія. Принаймні той її ідеальний образ, до якого прагнуть сучасні цивілізовані країни. Більшість тут не зрікається своїх почуттів і пристрастей, як писав Юм, а делегує їхню реалізацію невеликій групі осіб — заради ефективності й в обмін на певні привілеї для цієї групи. І саме демократія дає механізм взаємного балансування, який захищає обидві сторони: суспільство від того, щоб піддатися мінливим пристрастям і перетворитися на «тиранію більшості», а владу — від того, щоб стати диктатурою. Держава й суспільство тут наче двоє коней, запряжених в один віз: варто одному вирватися вперед — і віз перевернеться. Щоправда, влада, як писав британський історик і політик лорд Актон, схильна розбещувати — і більшість ризикує стати заручницею рішень меншості. Ліки відомі — поділ гілок влади й ідея етичного лідерства. Але з цим у людства поки що середньо.
Мільйони проданих, тисячі незадоволених: чи насправді трава була зеленішою?
Від виходу книжки й до початку 2026 року роман розійшовся накладом понад 4,4 мільйона англомовних примірників — це друковані, електронні й аудіокнижки в США, Британії, Ірландії, Канаді, Австралії та Новій Зеландії. Переклади у цій статистиці не враховані — а роман перекладено принаймні двадцятьма пʼятьма мовами [5].
Хоча здебільшого «Світанок» отримав позитивні відгуки, читацькі оцінки розкололися: захоплення від «новачків» і прохолода з тяжінням до войовничого обурення від «олдів» — тих, хто виростали на оригінальній трилогії. Старша аудиторія нарікала на схематичність арени, неправдоподібність романтичної лінії, недостатню кількість Геймітча в Геймітчі, вказувала на вторинність книжки, ліниве письмо авторки, надмірне пояснювання, зловживання знайомими іменами, а також звинувачувала у фансервісі та полюванні за грошима.
Деякі зауваження я вважаю цілком слушними. Мені теж муляли занадто очевидні звʼязки: Геймітч і Катніс, Ленор Дав і Люсі Ґрей, Геймітчева підкреслена тверезість і його пізніший алкоголізм. Подекуди це нагадувало вправу, в якій стрілочками треба зʼєднати праву і ліву колонки. Зауваження про повтори й пояснювання теж слушні. Іноді авторка переказує ту саму думку двічі або розтлумачує й так очевидне. Та варто підкреслити й те, що нерідко з-під виважених читацьких відгуків і дорослих аргументів «по-перше, по-друге» на волю просилося підліткове «поверніть мої 15-18-20». Бо ж ні для кого не секрет, що 2008 року (коли вийшла перша книжка серії) все було набагато краще: зеленіша трава, смачніша кола, а джинси сідали як улиті. Та час невблаганний, мої любі читачі за тридцять.
Гадаю, що якби авторка взяла інший відрізок Геймітчевого життя — скажімо, між його іграми та іграми Катніс — читачі отримали б складнішу й дорослішу книжку. Але Сюзанна Коллінз свідомо обрала протоптану стежку — юного бунтівного трибута. І це не дивно. Авторка не втомлюється нагадувати, що її цільова аудиторія — це молодь (хоча, гадаю, і молодші підлітки теж). Шістнадцятирічний закоханий хлопчак ближчий до їхніх сердець, ніж чоловік у кризі середніх літ із відчуттям цілковитої зневіри.
То, врешті-решт, про що книжка?
Як оповідь — про Голодні ігри Геймітча та про те, чому в головній трилогії він саме такий. А по суті — про пошук відповідей на два питання: чому більшість підкоряється меншості та чи зійде сонце над Жнивами наступного разу. Крім того, авторка підсвічує інші теми: страх старіння і втрати краси як капіталу (Друсілла), вразливість батьківства (Бітті), людська жорстокість (Карʼєристи), людська гідність в нелюдських умовах (Мейзілі), памʼять про дім (Лулу), несмак еліт (капітолійці) та життя після втрати найціннішого.
Проста, але не простацька
Шила в мішку не сховаєш, тому чесно було б сказати про помітну простоту книжки.
У неї простий сюжет, прості персонажі та проста мова. Дехто з читачів називає це «лінивим письмом» авторки, але я рішуче не погоджуюся з такою оцінкою. Радше навпаки: для письменниці з майже сорокарічним стажем це мав бути нівроку виклик — викладати філософську ідею підкорення в такий зрозумілий спосіб.
Я навіть припускаю, що авторка йшла на внутрішні компроміси й підлаштовувалася під сучасних молодих читачів, увагу яких приспав нескінченний дум-скролінг. Нещодавні дослідження рівня читання в США показують, що 2024 року середні бали з читання серед учнів 4-х і 8-х класів знизилися на 2 пункти порівняно з 2022 роком. Тільки менше ніж третина учнів по всій країні досягає рівня NAEP Proficient з читання в обох класах (здатність послідовно розуміти письмовий текст і тлумачити його зміст). Близько 40 % четвертокласників перебувають нижче рівня NAEP Basic з читання — це найбільший показник із 2002 року. Четвертокласники, які отримують бали нижче рівня NAEP Basic, імовірно, не можуть розпізнати причину вчинку персонажа, якщо вона лише мається на увазі. Близько третини восьмикласників по всій країні не досягають порогу NAEP Basic з читання — це найбільший показник за всю історію [6].
Що ж, якщо важкі часи потребують важких рішень, то, можливо, спрощені часи потребують спрощених?
У підсумку
Якби мене запитали, що хотіла сказати авторка, я б відповіла, що цим романом Сюзанна Коллінз пропонує читачеві незручну і неприємну правду: ви можете не застати плодів своєї важкої, невдячної, непомітної праці, але це не означає, що її не треба робити. Обовʼязково прийде хтось із більшою долею удачі та кращим таймінгом.
«We do want you. You shook up the Capitol, both figuratively and literally, with that earthquake. You were capable of imagining a different future. And maybe it won’t be realized today, maybe not in our lifetime. Maybe it will take generations. We’re all part of a continuum. Does that make it pointless?»
«I just don’t know. But I do know, you need someone different from me.»
«No, Haymitch, we need someone exactly like you.»
«Just luckier?» I say.
«Luckier, or with better timing. […]»— Ще й як хочемо. Ти струсонув Капітолій тим землетрусом — і в переносному сенсі, і буквально. Ти зумів уявити інше майбутнє. І нехай воно не збудеться сьогодні, нехай не за нашого життя. Нехай на це підуть покоління. Ми всі — частина безперервного руху. Хіба це робить його марним?
— Я просто не знаю. Знаю лише те, що вам потрібен хтось інший, не такий, як я.
— Ні, Геймітчу, нам потрібен хтось саме такий, як ти.
— Тільки з більшою долею удачі? — кажу я.
— З більшою долею удачі — або з кращим таймінгом. […]
(переклад — неофіційний. Читали українською? Підкажіть, будь ласка, де цей переклад кульгає. А заодно розкажіть, як переклали наскрізне «like all-fire»?
Чула, наче «ти вогінь», але це, мабуть, жарт).
P. S. Тим часом американські «Патріотичні ігри» пройдуть уже за кілька тижнів. І хіба ж не дивовижний збіг обставин? Дванадцятим штатом, що ратифікував Конституцію США, була Північна Кароліна, і саме відбувалися кінозйомки Округу 12.
Що ж, go-go, Північна Кароліно?
Джерела
- Kaelly Grant. What to Know About Trumpʼs «Patriot Games» for Scholarship Athletes. Washington Examiner, 2025. URL: https://www.washingtonexaminer.com/news/entertainment/4624992/what-to-know-about-patriot-games-scholarship-athletes/
- Sunrise on the Reaping: Scholastic Interview with Suzanne Collins. SuzanneCollinsBooks.com, 2025. URL: https://www.suzannecollinsbooks.com/sunrise_on_the_reaping_scholastic_interview.htm
- The Hunger Games 10th Anniversary: Scholastic Interview with Suzanne Collins. SuzanneCollinsBooks.com, 2018. URL: https://www.suzannecollinsbooks.com/hunger_games_10th_anniversary_scholastic_interview.htm
- Hume David. Of the First Principles of Government // Essays, Moral, Political, and Literary / ed. by Eugene F. Miller. Indianapolis: Liberty Fund, 1987. P. 32–36.
- Scholastic to Publish Trade Paperback and Movie Tie-In Editions of Sunrise on the Reaping. Scholastic Media Room, 2025. URL: https://www.scholastic.com/newsroom/all-news/press-release/scholastic-to-publish-trade-paperback-and-movie-tie-in-editions-.html
- The Nation’s Report Card: Decline in Reading, Progress in Math. National Assessment Governing Board (NAGB), 2025. URL: https://www.nagb.gov/news-and-events/news-releases/2025/nations-report-card-decline-in-reading-progress-in-math.html
Будь першим хто прокоментує