Ще школяркою, в інтернеті зразка 2006 року, я відшукала збірку цитат про все-на-світі й переписала їх у свій зошит-всезошит: Шекспір, Муракамі, Ібсен, Голсуорсі. І Орхан Памук, про якого на той час я не чула нічого. Минуло якихось двадцять років — і ось я тут.
Раз у раз я замислююсь над тим, щоб створити для себе «карту» читання: розширити його географічно, урізноманітнити темпорально, звернути увагу на премії та нагороди. Але доки я цього не зробила, то скористаюся чіт-кодом, адже «Нове життя» влучає в усі перелічені пункти: книжка 1994 року, турецького автора, лавреата Нобелівської премії (2006).
Памука називають одним із головних популяризаторів турецької та східної культури у світі [1], а його Стамбул — моделлю Туреччини, моделлю світу й моделлю душі водночас [2]. Мабуть, саме тому він і здобув Нобеля з таким формулюванням: «який у пошуках меланхолійної душі свого рідного міста відкрив нові символи зіткнення і переплетення культур» («who in the quest for the melancholic soul of his native city has discovered new symbols for the clash and interlacing of cultures» [8]). Саме турецька культура, а також культурне протистояння Заходу і Сходу є наскрізними для творчості Орхана Памука. В одному інтервʼю він сказав: «Американський постмодернізм надав мені можливість вирішити мою проблему — проблематичні стосунки Туреччини з власним минулим. Читаючи Борхеса й Кальвіно, я зрозумів, що знайшов, як мені говорити про оттоманське минуле, не будучи при цьому «реакціонером» і не потрапляючи в ідеологічні пастки історії [3]».
Проте йому не вдалося оминути судову пастку. 2005 року в Туреччині проти Орхана Памука порушили судову справу за «образу турецькості»: приводом стало інтервʼю швейцарській газеті, в якому він заявив про вбивство мільйона вірмен і 30 000 курдів на території Османської імперії під час Першої світової війни. Пізніше, того ж 2005 року, письменник сказав: «Я просто висловився про одне з наших великих табу: що сталося з вірменами Османської імперії у 1915 році? Це табу, яке ми досі не можемо обговорювати» («I just made a statement about one of our great taboos: What happened to [the] Ottoman Empire’s Armenians in 1915? This is a taboo we still cannot discuss» [5]). 2006 року судову справу закрили з процедурних причин, але 2011 року розгляд відновили, а Памука визнали винним (і призначили 6 000 лір компенсації шістьом позивачам). Попри судове рішення Памук не відмовився від своїх слів [6].
Майже всю грошову винагороду Нобелівської премії він витратив на заснування у Стамбулі Музею невинності, присвяченого його однойменному роману
(нещодавно цей роман отримав девʼятисерійну екранізацію на
Netflix). Цікаво, що
ідею і роману, і музею автор розвивав одночасно впродовж років. У музеї зібрано речі, що створюють атмосферу книжки й водночас показують стамбульське життя другої половини двадцятого століття [11].
Про Орхана Памука варто сказати й те, що він — один із підписантів Спільного звернення нобелівських лавреатів щодо передачі російських підсанкційних державних активів для відновлення України (2025), яке ініціювала лавреатка Нобелівської премії Олександра Матвійчук (2022). Що ж, як любить повторювати давню мудрість Валерій Пекар (голова правління ГО «Деколонізація»), «Божі млини мелють повільно, але невідворотно». 31 березня 2026 року висока представниця ЄС Кая Каллас заявила, що ЄС надає Україні додаткові 80 мільйонів євро, отримані з прибутку від заморожених російських активів [4].
Тепер ви маєте приблизне уявлення, з яким вантажем на плечах (літературне визнання й активна політична позиція) я бралася за його книжку. І хотіла, щоб вона мені сподобалась. Alas!
Я б ризикнула назвати цей текст книжкою в книжці. Орхан Памук написав роман «Нове життя» про студента-мрійника та його подорож. Усередині ж цього роману залізничник дядько Рифки написав власне «Нове життя», яке студент-мрійник читає, поки ми читаємо про нього. Нагадаю також, що «Нове життя» — це назва збірки творів Данте, яка присвячена коханню до Беатріче і мала великий вплив на європейську любовну лірику.
Роман починається з того, що молодий студент Осман читає загадкову книжку. Книжковий світ так полонить уяву хлопця, що той воліє відвернутися від світу справжнього й пуститися на пошуки вигаданого. Про що ця книжка, можемо лише здогадуватися. Орхан Памук залишив це на розсуд читачів. У мене три варіанти: (1) книжка показує світ славетного турецького культурного минулого, (2) демократичного й квітучого майбутнього, (3) приховану метафізичну реальність.
Я обрала другий варіант — про Туреччину майбутнього — і ось чому. По-перше, автором книжки «Нове життя», яку читає Осман, гадано, є друг його покійного батька-залізничника. І, припускаю, залізниця тут обрана не випадково. Цей символ досить частотний у літературі як перехід від місця до місця, від стану до стану, від доби до доби. По-друге, за сюжетом проти книжки та її послідовників ведеться змова, а її учасники — палкі противники глобалізації, готові вбивати. По-третє, саме у той час (кінець вісімдесятих-початок девʼяностих) Туреччина активно зближувалась з Європейським Союзом.
Після «Нового життя» я прочитала кілька інтервʼю Орхана Памука. Як і у творчості, він багато й глибоко роздумує над питаннями історії, культури, взаємного культурного впливу. Про турецьку культуру він висловлюється як про культуру провінційну, але пояснює: «Бо для мене, по суті, це не погане слово, а величезна тема. По-перше, це сум усвідомлення: історія світу, цивілізацій робиться деінде. Там відбуваються події, про які потім повідомляють новини. А все, що тобі залишається — приймати ці новини. Ти — не гравець, не борець. Навіть історія твого ремесла, скажімо, роману чи літератури взагалі, вирішується великими людьми в Нью-Йорку, Лондоні чи Парижі. А до тебе навіть інформація про це доходить із запізненням» [3].
Я думала про ці слова з огляду на українську культуру: на тривалий час її пригноблення, позбавлення простору й можливості природно розвиватися, винищення її носіїв. З «фактологічного» погляду культурна провінційність піддається «обрахунку», обрамленню: «дозволені» теми, прості форми, примітизований спосіб подавати культуру, обрані представники… Але крім цього, провінційність має глибокий емоційний шар: не тільки відчуття, що тебе обікрали, не тільки уражене почуття справедливості, але й велика туга — той самий сум усвідомлення — про те, що цей жах із нашою культурою статися не мав.
Книжка потрапляє до Османа шляхом старої, як світ, маніпуляції «красива дівчина просто проходила повз». Поділяючи книжкову одержимість, дівчина на імʼя Джанан (у перекладі «споріднена душа») і Осман відправляються в подорож Туреччиною. Джанан шукає свого загубленого коханого Мехмета, Осман — нове життя і прихильність Джанан, а разом вони шукають Янгола. Для читача подорож працює як підсвічування різниці між традиційною турецькою культурою (через природу, страви, інтерʼєр) та одноманітністю вестернізації (через голлівудські фільми, марки напоїв).
Джанан і Осман застрибують у перші-ліпші автобуси, стають свідками аварій, дивляться фільми, мають малоцікаві пригоди й нарешті дістаються до ватажка змови проти книжки. Той гостинно приймає їх у своєму домі та розповідає про катастрофу занепаду місцевого життя. Далі (у кількох реченнях) ми втрачаємо з поля зору Джанан (яка виконала своє сюжетне завдання і може йти), а Осман чинить злочин. Опісля він повертається додому, живе своє нещасливе життя і знаходить Янгола.
Через три головні причини. Перша — легкість, з якою для героїв працювали неправдоподібні рішення. Наприклад, в одній з поїздок Джанан і Осман викрали чужі документи й прикинулися іншими людьми. І всіх це влаштовувало. А в пошуках Мехмета-коханого-Джанан Осман навідував його випадкових тезок і називався їхнім армійським другом. І Мехмети не дуже й дивувалися, що не могли пригадати хлопця перед ними.
Друга — схематичність там, де хотілося заглиблення, і заглиблення там, де хотілося лаконічності. Наприклад, Осман нескінченно довго й красномовно розводився про вплив книжки на його життя — так що можна було без сумʼяття перегортати по кілька сторінок нараз. «Окей, — думала я, — книжка ДУЖЕ ВАЖЛИВА, я зрозуміла». Натомість в напружених частинах роману транзит від однієї сцени до іншої спирався на нехитру милицю «аж раптом» («Не знаю, як довго це тривало. Надворі ще не зовсім смеркло, і він не вмикав світла — аж раптом я відчув, що стою під тим вікном та гукаю його»). Раз у раз із уваги вислизали важливі сюжетні повороти, й автор мусив явно на них вказувати. І щоразу я ніби пробуджувалась: а, точно, ще ж змова! а, точно, у нього ж пістолет! а, справді ж, Ататюрк!
Третя — персонажі. Здебільшого вони мали роль «адмінресурсу», мета якого — врешті-решт довести читача до авторського підсумку на останніх сторінках. Головні чи другорядні — вони виконували покладені на них функції. І виконували їх добре. Осман страждав; Мехмет вражав нищівною правдою про світ; Джанан явила книжку й доклалася до нещасливої любовної лінії.
В одній з рецензій я прочитала, що «Нове життя» — це «постмодерністський роман із загадками, неоднозначністю, дотиком магічного реалізму та безліччю непояснених подій» [7]. І на це варто зважити, коли берешся за читання.
Мені воно далось із зусиллям. Оповідь від імені Османа не завжди однорідна, не завжди тим самим голосом. Часом це розповідь «прийшов-сів-пішов», часом безпосереднє звернення до читача, до метафізичної істоти, до коханої. Іноді він говорить від першої особи, іноді — від третьої. Деякі розділи довгі й нудні, а деякі — занадто схематичні.
Попри все, «Нове життя» не відштовхнуло мене від автора, і я обовʼязково прочитаю ще щось з-під його пера. Що ж до сьогоднішньої книжки, то вона чудово надається для вправи «Що хотів сказати автор?» (і, як я вже колись писала, я не кпиню з цього питання). У кожну сцену можна вкласти безліч сенсів і символів. А можна не вкладати нічого й просто роздивлятися пейзажі.
Чи відбулося все насправді, а чи це тільки спалах уяви Османа?
Чи є автобусна поїздка метафізичною?
Яка її кінцева зупинка? Віднайдення сенсу життя? Примирення з ним? Боротьба минулого й майбутнього? Боротьба Заходу і Сходу?
Чи символізують щось ангели на фантиках карамельок «Нове життя»?
До чого тут Данте?
Словом, поле для (над)інтерпретацій тут неозоре.
Отак вчився любити та згадувати дрібнички з минулого, жуйки й комікси, адже перші книжки — мов перше кохання.
Як і більшість чоловіків на цьому краю світу, я зламався ще до тридцяти пʼяти, давно став підтоптаним, а проте зумів опанувати себе і завдяки книжкам — дати лад голові.
Це ми навчили Захід грати в шахи; на світовому полі битви точилася війна білої та чорної армій, мов духовна борня між добром і злом у наших душах. А що зробили вони? Нашого візира перетворили на короля; нашого слона — на єпископа. Зрештою, це не так важливо. Вони повернули нам шахи як перемогу власного розуму та світового раціоналізму. Нині ми намагаємося їхнім розумом осягнути власне сприйняття і вважаємо, що це означає бути цивілізованим.
Двадцять років тому я переписала цитату Памука в зошит-всезошит, не знаючи, хто він. Тепер я знаю — і знаю значно більше, ніж планувала дізнатися з однієї його книжки.
«Нове життя» не стало подорожжю, на яку я сподівалась. Можливо, через те, що Памук пише про Туреччину зсередини, а я читаю ззовні, а тому не можу розтлумачити усі знаки й натяки. Та гірше те, що я й не дуже хотіла їх тлумачити. На відміну від, наприклад, «Острова смерті», який спонукав до пошуків додаткової інформації, побіжно згаданої в тексті.
Емоційно «Нове життя» теж пройшло повз. Жоден персонаж не викликав відчуття «Та це ж про мене!», жодне рішення не змушувало затамувати подих. Є у цьому романі якась наївність, що межує з недбалістю. Та я не можу повірити у те, що автор рівня Орхана Памука просто зробив ліниву роботу.
Хай там як, а роман зробив найважливіше — запропонував розлогий список тем для роздумів і показав новий маршрут.
Наступна зупинка — «Мене називають Червоний».
Джерела
1. Наталя Талалай. Мій Памук. 2023. https://zbruc.eu/node/116463
2. Віталій Портников. Острів пандемії. 2021: https://zbruc.eu/node/108687
3. Орхан Памук: «Я дуже скромна людина…». Дзеркало Тижня, 2004. https://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/64/41/
4. ЄС виділяє Україні 80 млн євро із прибутків від заморожених активів рф — Каллас. 2026. https://hromadske.ua/ekonomika/261700-yes-vydiliaye-ukrayini-80-mln-yevro-iz-prybutkiv-vid-zamorozenykh-aktyviv-rf-kallas
5. Author on Trial for Anti-Turkish Remarks. 2005. https://www.npr.org/2005/12/16/5056222/author-on-trial-for-anti-turkish-remarks
6. Turkish Nobel Winner Pamuk Fined for Armenian Remark. 2011. https://www.bloomberg.com/news/articles/2011-03-27/turkish-nobel-winner-pamuk-fined-for-armenian-remark-correct-
7. https://www.themodernnovel.org/asia/other-asia/turkey/pamuk/life/
8. Офіційний сайт Нобелівської премії: https://www.nobelprize.org/prizes/lists/all-nobel-prizes/
9. Оригінал фото Орхана Памука www.theguardian.com, фотограф Kerem Uzel
10. Оригінал фото обкладинки книжки https://folio.com.ua
11. Всередині Музею невинності https://www.bbc.com/reel/video/p0gr0c0z/watch
Будь першим хто прокоментує