Роман Тараса Антиповича “Помирана” з’явився у моєму списку must-read завдяки друзям сім’ї: вони не тільки надіслали цю книгу в подарунок, але й додали до неї хорошу рекомендацію.
“Помирана” вражає з перших сторінок. Особливо читача, звиклого “за замовчуванням” розуміти “екосистему” книги: звичайні люди з руками й ногами, вулиці, міста, дощ, сніг… У “Помирані” ж ідеться про ізольоване постапокаліптичне суспільство — людей полатаних або доповнених шестернями, пружинами, моніторами, гаками та іншими металевими конструкціями. При цьому автор не поступово вводить деталі, а відразу занурює читача з головою в умови існування персонажів. Так що до світу Нельсона, Капрона, Божени та Сави я звикала чи не чверть книги. Так само як і до контрастного наративу: поміркована оповідь автора чергується з побутовими діалогами персонажів, наповнених суржиком і брутальною лайкою.
Й от, коли я зневірилась, що знайду натхнення дочитати цей роман, то виявила, що неквапним кроком дійшла до середини. І тут почалося найцікавіше: подій ставало більше, персонажі спліталися, додавалися нові сюжетні арки й неочікувані повороти (зрештою, чого можна очікувати на “чужому полі” фантастики?) Тепер від книги я не могла відірватись.
Головне місце і, певною мірою, головний герой роману — сміттєзвалище, яке місцеві називають Коритом. Антагоніст — таємничі “Вони” з ідеєю-фікс загарбати Корито і виморити його жителів. Принаймні “коритяни” сповідують цю ідею. “Їх” у романі читач зустрічає наприкінці, позбавлений можливості познайомитися ближче. Однак цього достатньо, аби побачити ще один контраст у романі, цього разу — жанровий. Якщо історія про Корито, організацію життя та побуту людей — антиутопія, то життя “Їх” — утопія на сонячних батареях (технології регенерації людських тканин, сортування сміття, альтернативні джерела енергії).
Здається, що підсвідомо коритяни живуть в очікуванні кінця (особистого чи колективного), однак свідомо цього не визнають. Інстинкт самозбереження бере гору. З дня у день все повторюється: немає їжі, нормального одягу, безпечного житла, але є страх перед Колючкою та тваринна готовність захищати скромні пожитки від Них. Тож усе, що роблять коритяни, — намагаються в ненормальних умовах відтворити нормальне життя: завоювати симпатію, отримати успіх та авторитет, мати сім’ю, народити дітей, вірити у щось, щось любити. Але такі потреби з вищих комірок піраміди Маслоу затьмарюються нижніми. Коритяни поступово виснажують уже й так спустошені сміттєві ресурси Корита, а коли ті вичерпуються зовсім, переходять до останнього ресурсу — собі подібних.
Мало хто в захваті від такого існування (можливо, хіба божевільний доктор Фрезе, який може досхочу експериментувати над скаліченими коритянами). Однак лише одиниці роблять порухи в напрямку виходу з власноруч створеної пастки. Як наприклад, Сава з маренням про добування “чорнухи” або його послідовник Нельсон.
Нельсон — персонаж, з яким читач проводить найбільше часу. Як на мене, автору вдалося зберегти баланс в його особистості: з одного боку, Нельсон просякнутий духом Корита з його міфами, страхами, проблемами та заборонами; з іншого, він не скочується в яму примирення з обставинами, але при цьому не грає роль моралізатора. Нельсон ставить багато запитань та робить спроби вибратися зі сміттєвих завалів.
На відміну від попередників-коритян (а були й такі!), яким вдалося виборсатися зі сміттєвої трясовини, Нельсон повертається до “своїх”. Здавалося, після пережитого нікому не захотілося б навіть дивитись у бік своїх страждань і стяжань, а тим більше повертатися до місця їх максимальної концентрації. Навіть не так до місця, як до людей, що виправдовували будь-які власні вчинки, але тяжко карали за вчинки інших. Для повернення у Нельсона дві причина: особиста й братерська. Жодну, проте, не оцінили.
У “Помирані” удосталь всього: своєрідні жарти, елементи трилеру, криваві сцени та гостре відчуття відчайдушності місцевих. Сам автор говорить про потужний непритаманний для його попередніх творів сатиричний пласт, однак для мене поточний твір — стовідсоткова трагедія.
Деякі критики називають роман “імпульсом ненависті”, вказуючи на образливу алегорію “Корита” на Донбас, що прирівнює його до сміттєзвалища і тільки. Особисто я цього не запідозрила, аж доки не прочитала критику. Та й навіть після прочитання не вважаю створений Антиповичем світ запрошенням до агресії чи викидом громадянського незадоволення.
Підсумок. Для себе я умовно виділяю літературу універсальну та спеціалізовану. Спеціалізована видає себе: назвою, анотацією, синопсисом, алфавітним покажчиком, вказівкою на коло читачів… Універсальна ж транслює загальнолюдську проблематику. Вона позбавлена локального контексту. Або радше локальний контекст не відіграє провідної ролі для розуміння сюжету чи авторського задуму. Тарасу Антиповичу вдалося створити універсальний твір. В моєму уявленні “Помирана” — це не тільки україномовний твір для внутрішнього користування, так би мовити, але й елемент світової сучасної літератури.
Навряд найближчим часом я зберуся перечитувати цю книгу, однак вважаю її вартою до ознайомлення. Роман зачіпає. Настільки, що цей відгук я пишу, щойно перегорнувши останню сторінку:)
Будь першим хто прокоментує