«Ти читала «Фелікс Австрія»? — запитала Моя подружка (я не читала). — Жаль. Я б хотіла її обговорити». Так із думкою про Мою подружку я взялася за цей текст.
!Спойлер на кожному кроці!
Роману «Фелікс Австрія» 11 років, але в моєму уявному календарі він дуже свіжий. Можливо, через фільм «Віддана» (2020), про який свого часу багато говорили.
Роман розповідає про життя людей у місті Станиславів у 1900-х роках. Здебільшого про одну родину в одному маєтку. І розповідає не Роман (дотепний жарт detected), а молода служниця Стефанія, тому на позір видається, що маємо справу з її щоденником. На це натякають дати на початку розділів, виклад від першої особи та ретельне передавання емоцій оповідачки. Навіть попри дотримання «формальних» ознак щоденника, я не зовсім переконана, що перед нами справді щоденник. А якщо й так, то його завдання — не охороняти таємниці авторки (Стефанії, не Софії), а відкривати їх якомога ширшому загалу.
Присмак тексту
На одній із зустрічей з читачами Софія Андрухович розповідала, що приблизно два роки присвятила збиранню матеріалу для відтворення настрою епохи, а рік — власне письму. І це легко впадає в око: детальна переконливість тексту вражає.
Пригадуєте, коли вперше в році на городах і ринках зʼявляється молода картопля? Мама урочисто повідомляє, що сьогодні на вечерю, і ті, хто має достатньо зграбні руки, беруться за ножі шкрябати тонесеньку шкірку. Чхають і кашляють, але продовжують — аж на пальцях залишаються темні сліди. «Молода картопля» — як відмітка у календарі: з цієї точки ані стіл, ані погода, ані вечори вже не будуть такими, як до.
Та час блискавично минає: ще вчора цвіли яблуні, а сьогодні вже чекають на збір гарбузи. «Старіє» й картопля. Але так хочеться, як не втримати, то бодай відтворити відчуття обнадійливого початку. Тому одного пізнього осіннього вечора на столі зʼявляється страва з назвою «під молоду картоплю». Це звичайна, «стара» картопля-багатогранних, грубо почищена першим-ліпшим ножем, але приправлена сметаною, кропом і часником.
«Фелікс Австрія» — це саме та «молода картопля». Духмяна й делікатно почищена.
Усе звучить переконливо й живо: побутові, гастрономічні та мовні деталі глибоко занурюють в описаний час. Це не спроба писати «під молоду картоплю», а багаторівневе пропрацювання найменших дрібниць.
Водночас варто памʼятати, що це не історичний роман, звіряти за ним реальність не випадає. Попри те, що Софія Андрухович додає до тексту кілька історичних подій та постатей, це скоріше ретро-вечірка, ніж похід у музей. А перебільшення, до яких вдається авторка, справляють враження іронічної дошкульної шпильки.
У тексті чимало описів одягу та прикрас, вулиць і будівель, архітектурних елементів і культових предметів. Оповідачка кінематографічно проводить читачів по кімнатах, алеях, міських закапелках. Ось як вона розповідає про похід у центр міста в час святкування 70-ліття Франца-Йосифа І:
«Ми йдемо вуличками справжнього міста, тільки замість будинків тут — криті вози. Пахне смаженою цибулею. Пахне старою гіркою оливою».
Те саме, з маленьким уточненням, я могла б сказати і про відчуття присутності в тексті: «Ми йдемо вуличками справжнього міста, тільки замість йти ногами — йдемо очима».
Не зайвим буде звернути увагу на мову тексту. Якщо вас тіпає від галицизмів, а на уявного опонента хочеться накричати: «То «бульба» — це нормально, а «сахарок» — ні?», — можливо, ця книжка не для вас.
Для мене ж мова й образна система Софії Андрухович — це головне, що втримало в цьому романі. Позаяк сам сюжет не втрапив у моє серце (історії про шляхетних панночок вже давненько мене не проймають).
Настрій
Настрій цього тексту — перед катастрофою. І не однією, а принаймні двома. Перша розгорнеться в маєтку, інша — на всій карті Європи. Оповідачка змальовує впорядковане життя Австро-Угорської імперії (її частинки) в останні «щасливі» роки. Ми, читачі, знаємо: на горизонті — Перша світова. І це неспокійне «кассандрівське» відчуття накочує щоразу, коли про Австро-Угорщину говорять як про щось вічне й непорушне.
«Моя любов — надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія».
По дорозі
Час від часу інтонації, настрій чи натяки на сюжетні збіги мимохіть нагадували мені про інші книжки. Здебільшого про книжки з далеких полиць моєї памʼяті. Наприклад, «Гордість та упередження» Джейн Остін, «Лялька» Болеслава Пруста (наголошена важливість етикету, шнурування корсетів і потисків рук). Також я не могла позбутися флеру «Елегантної їжачихи» Мюріель Барбері. На середині роману я пригадала «Тих, що співають у терені» Коллін Мак-Каллоу, а в самому кінці — оповідання «Випадок на мосту через Совиний потік» Амброза Бірса («An Occurrence at Owl Creek Bridge» by Ambrose Bierce) і фільм «Залишайся» (Stay, 2005).
Сюжет
Хоча сюжет не припав мені до серця, все ж — на відміну від деяких різких відгуків на Goodreads — мушу сказати: він таки є. Це не яскравий і не карколомний (завжди згадую Юрія Андруховича, коли вживаю це слово) вир подій. Тогочасні люди просто живуть тогочасне буденне життя. Одна куховарить, інша переписує вірші, третій розбиває каміння, четвертий молиться, пʼятий робить фокуси, шостий торгує. Час від часу цей звичайний плин прикрашають святкування, зустрічі, гостини, спектаклі чи інші імпрези. Як у людей.
Певною мірою, «Фелікс Австрія» — це побутовий procedural. Оповідачка — українка Стефанія Чорненько — детально розповідає про рутинні справи.
Стефанія виросла разом з полькою Аделею Анґер, а, подорослішавши, стала її служницею. Молодиці сваряться-миряться, намагаються зʼясувати, хто кому ким доводиться, до цього доплітається напівпрозора любовна лінія, лінія хлопчика-приблуди Фелікса — і пожежа в кінці. Фінал залишається відкритим, тому читачі напевне не знають, чи вижили дівчата.
З одного боку, якщо ця оповідь — насправді щоденник, то дівчата, чи принаймні одна з них, мусила вижити. Я ж припускаю, що це — передсмертне марення Стефанії, суміш реальності та вигадки, що на одну мить зблискує перед її очима.
Теми
Я не глузую з питання «Що хотів сказати автор?». Це як глузувати з самої людської природи бути допитливим. А якщо автор таки нічого не хотів сказати, то в мене виникають питання.
У «Фелікс Австрія» порушено багато тем. Та я зосереджуся на двох — тих, які в тексті видно досить добре і про які можна висловитися розлогіше, ніж одним реченням.
Ілюзії та добровільний самообман
Найбільша ілюзія — на найвиднішому місці, у самій назві. Це частина з гасла «Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, укладай шлюби». Felix Ausria. Щаслива Австрія. Все і всі в ній щасливі. Живуть у мирі, не шкодять навзаєм, а різні культури, мови та релігії легко вживаються в «клаптиковій імперії». Все добре й завжди буде добре. Проте, як відомо читачам, добре не буде.
В домі Анґерів теж усе добре та щасливо. Лікар Анґер з милостивого серця бере під опіку маленьку Стефанію, ростить її поруч із рідною дочкою, ніби сестру, але все ж купує їй не такий гарний одяг. І призначає їй роль служниці.
Між Аделею і Стефою теж все добре та щасливо. Вони такі близькі, що сплять в одному ліжку, разом їдуть на медовий місяць, разом сміються і плачуть. Але Аделя то тут, то там нагадає, як складно видресирувати собі таку вдатну служницю:
«Ся дресура, більше схожа на точну науку, яку розпочав мій батько над нашою Стефцею ще з пелюшок і яку підхопила я, проходила в атмосфері трепетній, душевній».
А Стефа не раз вкаже на Аделину безпомічність.
Ілюзією також є обітниця, яку Стефанія ніби-то дала доктору Анґеру перед його смертю: служити Аделі, попри тягар цього служіння. Наприкінці роману ми дізнаємося, що батько Аделі сказав щось інше. А на додачу остаточно переконаємося: Стефанія — ненадійна оповідачка. І про це я висловлюся трохи нижче.
Для підкреслення теми ілюзії у роман включено мандрівного ілюзіоніста Торна. Практично саме з його імпрези починається розповідь про життя в маєтку Анґерів.
Стефанія зачарована номером фокусника, бо змалку любить всяке фіґлярство. Під час виступу вона намагається зʼясувати, як же працює «магія» Торна. Але чи тільки зʼясувати? Чи, може, наслідувати? Звернімо увагу, що розповідь Стефанії починається радше як представлення на сцені. На перших сторінках її імʼя невідоме. Натомість вона коротко описує темп життя в місті та згадує деяких людей, немовби окреслює декорації та учасників її трюків. Пізніше вона називається: «Я, Стефанія Чорненько…». Немов зі сцени. І вже далі перед очі читачів постає історія життя цієї дівчини та людей навколо.
Сімʼя
Життя двох головних героїнь починаються зі звичайних тогочасних сімей та закінчуються спробою створити звичайну сімʼю. Колись давно по сусідству мешкали шляхетні Анґери (мати, батько, дочка) і прості робітники Чорненько (мати, батько, дочка). У пожежі (яка відбулася насправді) гине мати Анґер і батьки Чорненько. Відтоді починаються дивовижні сімейні експерименти зі зшивання монстра Франкенштейна та постійним тасуванням ролей.
Доктор Анґер бере під опіку Стефанію й начебто стає батьком для обох осиротілих дівчат. Водночас він ставиться до них по-різному. З іншого боку, саме Стефанія, ніби дочка, дбає про хворого доктора й чує його останні слова.
Аделя і Стефа ростуть як сестри, але їхнє сестринство закінчується на питанні, хто винесе нічні горщики та приготує яйце на мʼяко. Або Аделя і Стефа — як материнські фігури одна для одної. Стефа, наприклад, постійно наголошує на нездатності Аделі дати собі раду хоч би у чомусь.
Аделя виходить заміж за Петра і стає дружиною. Стефа отримує статус матері, яка відтепер піклується про молодят.
Аделя намагається завагітніти, тобто стати матірʼю.
У домі зʼявляється хлопчик-знайда — і жінки беруться дбати про нього, кожна на свій лад, розділяючи таким чином роль матері. Хлопчик з часом горнеться до Петра, Петро стає батьківською фігурою.
А Петрові, схоже, настільки некомфортно у домі з двома дівчатами, які не можуть себе опанувати, що він воліє вирізьблювати собі сімʼю з каменю — у формі ангелів, померлих жінок і прикрашених хрестів.
Згодом у сюжеті зʼявляється Йосиф Рідний, колишній студент доктора Анґера, і Стефанія (яка, можливо, в нього закохана) намагається втиснутися в роль його дружини. Але ця роль вже зайнята, тому Стефанія стає «дружиною» для союзу Йосиф-Іванка й починає вести їхнє господарство.
Усе крутиться і стискається навколо цих ролей.
Врешті-решт Аделя вагітніє, а накопичений всередині Стефанії тиск вивільняється.
Не те щоб боліло — але муляло
На диво, стосунки між Стефою та Аделею мене не муляли. Вже на перших сторінках я вирішила не зосереджуватися на їхній маніпулятивній взаємозалежності.
Що мене справді муляло — і я досі не певна, до кого ця претензія: до авторки, до героїні чи, може, до себе самої — це дисонанс між гостротою розуму Стефи та її беззастережним розчиненням у побуті.
Стефа Чорненько постає перед нами як ерудована й елоквентна молода жінка. Що й нагадало мені «Елегантну їжачиху» (яку я недочитала). Чи насправді реально залишатися такою швидкою на розум, якщо розум не тренувати?
Я уявила собі день Стефанії. Щодня тричі вона готує по кілька страв, для цього вдосвіта розпалює піч, приносить воду, їде на ринок до конкретних продавців, миє посуд, носить їжу Петрові на роботу, пере, виварює і крохмалить постіль, прасує важкою праскою, витирає пил, зашиває порване, розвішує, подає, забирає, вдягає Аделю, купає її, розчісує волосся, а згодом ще й бере на себе господарство іншої смʼї… І при цьому, мабуть, веде щоденник, який ми читаємо (якщо триматися цієї версії). І логічно, що вона мала б також читати щось для підживлення розуму. Але про це — ні слова. Детальна рутина з рецептами — будь ласка, але про книжки чи газети — здогадайтеся самі.
Також мене дивували спроби оповідачки так драматично інфантилізувати Аделю. І діями, і словами, й навіть звертаннями до неї («дитино, немудра дитино»). Складалося враження (і, можливо, Стефанія як ненадійна оповідачка робила це навмисне), що Аделя самостійно не здатна навіть піднятися з ліжка.
Занадто повторюваною була для мене згадка образу дерев, які сплелися стовбурами й не дають змоги розвиватися одне одному. Це, безумовно, влучна метафора, проте чи потребує вона додаткового підсвічування? Як і повторення фрази про служіння Аделі. Що хоч-не-хоч, а чекаєш, коли ця репліка нарешті переламає хід подій.
Наступне — це ненадійність оповідачки. Я загалом не поціновувачка цієї наративної стратегії, тому що вона завідомо обіцяє нечесну гру. Як в автоматі з іграшками. Ось тонесенькі щипці, ось великий мʼякий ведмедик, встав купюри — і спіймай свій приз. Хоча зрозуміло, що щипці втримають хіба брелок-покемона.
Й останнє. Наприкінці все зʼясовується через лист і щоденники Аделі, про які впродовж цілої книжки теж не йшлося. Тобто від Стефи ми знаємо, які в Аделі панчохи й купальник, але не знаємо, що вона веде томи щоденників. Стефанія навіть не натякала про це якоюсь фразою на зразок: «А тепер ось моя пані сидить і пише щоденник, про який, думає вона, я зовсім нічого не знаю. Але я знаю все».
Підсумок
На мою думку, цей текст важливий насамперед як елемент української літератури. Він майстерно написаний та закриває одну з порожнеч, про яку часто доводиться чути (ви знаєте ці нарікання про село і кріпаків). Це міський роман, в ошатних декораціях, про територію, про яку написано не так багато. Мені подобається географічний вимір цього тексту, згадки про добре відомі міста, але не в контексті бель епок: Коломия, Яремча, Микуличин, Броди, Свалява, Криворівня, Житомир, Львів, Станиславів (Івано-Франківськ). Це своєрідний міський міф, прикрашений благородними металами та дорогими самоцвітами. Та й сам текст нагадує коштовне мереживо. Не тому що він тонкий і прозорий (деякі сцени, як от розрізання линів, не назвеш ніжними), а тому, що кожна нитка цього плетива на своєму місці, усе вивірено та впорядковано.
Тож я читала цей роман передусім через мову і питання «як це зроблено». Й у цьому читацькому режимі «Фелікс Австрія» для мене спрацював.
Будь першим хто прокоментує