І досі я не прочитала чогось такого, що спонукало б мене зануритися в прочитане та зробити бодай маленьке дослідження. Тому сьогодні (і, здається, я бачу обриси майбутньої рубрики) — знову дайджест прочитаного.
Євгенія Кузнєцова «Драбина», 2023
Я планувала потрапити на свій перший книжковий клуб ever і долучитися до живого обговорення тексту. На клуб не потрапила, але книжку прочитала. «Драбина» – це другий художній текст Євгенії Кузнєцової. Другий і впізнаваний, якщо ви вже встигли прочитати роман «Спитайте Мієчку». Почерк той самий (включаючи будинок-як-персонаж), але цього разу краще з героями та прозоріше із сенсами. Події «Драбини» розгортаються в Іспанії, а їхні учасники — переважно родичі Толіка, які вимушено замешкали в його омріяному щойно придбаному будинку, рятуючись від російської агресії. Вони характерні та зрозумілі, говорять знайомими для українців побутовими концептами, намагаються стабілізувати свої життя в нових умовах, тримаючись з усіх сил за щось усталене. Піклуватися про хатніх улюбленців, готувати голубці, ростити помідори. Всі хочуть додому, але невідомо, чи досі в них є дім. Іноді це смішно, часом гірко, подекуди надто підкреслено. У «Драбині» влучно зображена оптика іноземців, які, звичайно, співчувають і намагаються допомогти, але мають дуже вузький, а часом кривий і погнутий інструментарій. Просто через брак подібного досвіду та тривалу інформаційну обробку. Попри тематику, це доволі простий текст із дивною кінцівкою, який місцями бере за живе, але часом змушує закочувати очі.
Євгенія Кузнєцова «Спитайте Мієчку», 2021
Разом із «Драбиною» я вирішила прочитати «Спитайте Мієчку». Про цю книжку я чула багато — й усе схвальне: від випадкових відгуків у фейсбуці до критики Ганни Улюри. Та в цьому фестивалі захоплення бентежив і викликав дослідницький інтерес один момент. Якось (в інтервʼю чи у соцмережах) авторка сказала, що була здивована шаленому успіху «Мієчки». І мені страх, як закортіло дізнатися, хто ж має рацію: шанувальники, які наввипередки хвалять текст, чи авторка, яка цьому дивується. (Тут я на боці авторки: дивуюся разом із нею).
Зазвичай я дотримуюся думки, що все, що автор хоче сказати, він каже своїм текстом. Але цього разу по розшифровку мусила звертатися до першоджерела — тобто переглянути презентацію книжки й послухати, що про це все думає Євгенія Кузнєцова. Кладучи руку на серце: я б не зчитала цих ідей.
Можливо, розгортання подій в цілком мимобіжному для мене антуражі сільського літа і сформувало моє сприйняття (а заодно й викреслило з цільової аудиторії). Та крім субʼєктивного непопадання, у тексті ріжуть око інші проблеми. І найбільша — це персонажі. Майже всі — й насамперед головні. Жінки на четвертому десятку (а деякі під його завісу) на три місяці кидають свої житла, роботи, наречених, бойфрендів і дітей та їдуть в село до старенької бабусі: вирощувати гарбузи, розчищати порослий сад, а також терзатися на тему чоловіків і дітей, яких вони мають, не мають, хочуть мати або не хочуть мати. Часом мені здавалося, що в тексті надто багато відсилань «для своїх» (батьків, сестер, подруг, кавалерів), а після майже кожного діалогу між персонажами я подумки запитувала: «А що тобі конкретно не так тепер?»
Словом, якби ви, шановні читачі, запитали, що з цього вибрати, я б обирала «Драбину». А ще краще — «Мову-меч».
Роберт Джеймс Воллер «Мости округу Медісон», 1992
Мені подобаються старі фільми та акторка Меріл Стріп. І колись я б хотіла передивитися всі фільми за її участю. Серед них — і «Мости округу Медісон» (1995). Тож коли я побачила цю книжку на сайті видавництва, не змогла пройти повз.
Це історія про задушливість життя, скованого територією, інтелектуальною вбогістю, соціальними нормами та невдалими рішеннями, з одного боку (Франчески), і про невписування в темпи й теми життя, з іншого (Роберта).
Коли я читала цю книжку, то згадувала оповідання Григора Тютюнника «Завʼязь». У ньому йдеться про юнака й дівчину, між якими починаються стосунки: коли кожен жест, і кожне слово, і кожна усмішка мають виняткове значення. У «Мостах округу Медісон» щось подібне. Фабулярно це розповідь про двох дорослих людей (і я рада була прочитати про таких зрілих героїв), які закохалися, але не змогли поєднатися. Тому, звичайно, решту життя подумки поверталися до кількох днів, проведених разом, немов до магніту, який притягує всю їхню життєву силу. У Ліни Костенко є чудовий рядок, який описує це відчуття:
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
У самій книжці це подано так:
Не впевнений, що ти, Франческо, всередині мене, чи я всередині тебе і володію тобою. Принаймні я не хочу тобою володіти. Гадаю, ми обоє перебуваємо всередині іншої істоти, яку самі створили. Вона зветься ми. Навіть не всередині. Ми і є вона.
Коли я була юною, то гадала, що одна з найбільших людських трагедій — поєднати долю з більш-менш підхожим партнером, а через роки зустріти справжнє кохання й кусати лікті. Або наважитися на крок, але гарантовано завдати болю іншим. І собі. І впродовж читання «Мостів» я теж про це думала. Але тут є цікавий момент. Автор, звісно, подає переживання героїв як глибоке кохання, та якщо придивитися уважно, то чи не є це часом романтикою нездійсненної обіцянки? І чи раптом не її ілюзорність і живить почуття героїв? Адже фокус нездійсненності в тому, що ти не можеш нічого перевірити, а, отже, не можеш розчаруватися. Ми не знаємо, чи вдалося би Франчесці та Роберту, якби вони наважилися спробувати.
Окреме питання (не одне) було в мене до головного персонажа. Якщо Франческа загалом нагадувала живу людину, то Роберт нагадував Кена для дорослих. Таке враження, ніби його вирізали та вставили прямісінько з якогось підліткового чтива: загадковий, самотній, благородний, свободолюбний, красивий, талановитий та мудрий. І щойно я занурювалася в тужливу атмосферу нездійснених сподівань, як вигулькувало щось таке:
Є певна порода чоловіків, яка помалу вимирає, — пояснив він. — Або от-от вимре. Світ стає дедалі впорядкованішим. Аж занадто впорядкованим для таких, як я. […] Але зникає свобода — і ковбої пропадають разом з нею, наче гірські леви та сірі вовки. […] Я один з останніх ковбоїв.
Хіба дивно, що після такого в моїй голові говорив Лесь Подеревʼянський — про те, як і та любила, і та х…
Зроблю собі помітку й прочитаю цю книжку ближче до віку головної героїні, десь у 45, може, зрозумію більше. Але це ще нескоро.
Будь першим хто прокоментує