Останнім часом я не читала нічого, у що б хотіла заглибитись або про що хотіла б розлого написати у блозі. Щось недочитала, щось довелося б переказувати. Тому сьогодні буде ось що: я знову коротко розповім про нещодавно прочитане, давніше прочитане й давним-давно прочитане. І почну з останнього.
Нещодавно я переглядала файли на своєму компʼютері і знайшла серед них неопублікований (з 2018-го року!) запис, про який цілком забула. Приблизно в час моєї знахідки у засвіти відійшов Девід Лінч. Я подумала, що цей збіг таки-и-и-ий невчасний, адже я точно (Даян, присягаюся) не хотіла підсвічувати допис про книжку смертю творця її першоджерела. Але, Даян, від цього не відкрутишся: нехай Девід Лінч уже не з нами, але його Твін-Пікс — назавжди у штаті Вашинґтон.
Марк Фрост. «Таємнича історія Твін Пікса», 2016 (укр:, КСД, 2017)
Для шанувальників творчості Девіда Лінча (і для тих, хто з першого разу правильно вимовляє імʼя «Анджело Бадаламенті») годі придумати кращий подарунок, аніж книжка, написана сценаристом серіалу Марком Фростом, який разом із Лінчем вигадував образ провінційного американського містечка, де «коїться щось лихе». Перед нами — своєрідний довідник прихованого життя Твін-Пікса. В палітурці, обтягнутій тканиною, що нагадує енциклопедії для бойскаутів, «Таємнича історія Твін-Пікса» подає чудовий приклад жанру дата-фікшн. Разом із агенткою ФБР маємо справу з документами, виявленими поблизу злочину, що трапився у липні 2016-го року. Вони охоплюють історичний період від формування місцевості Твін-Пікс (початок ХІХ ст.) до наших днів. Тут є все: написані від руки листи першопрохідців, стенограми секретних нарад, вирізки з газет, щоденники, фотографії, інтервʼю, досьє. У такий «документальний» спосіб автор розповідає «художню» історію містечка біля водоспаду, де свого часу вбили Лору Палмер. Книга, за великим рахунком, не розкриває прихованих таємниць попередніх сезонів «Твін-Пікса» (1990-1991), не додає до розуміння нового, третього сезону (2017), однак розширює космос, вигаданий Лінчем та Фростом. Інтригу збережено, таємничості побільшало, містика просочується крізь сторінки, а сови — не те, чим вони здаються.
Сара Джіо «Остання камелія», 2013 (укр.: Vivat, 2017)
Гадаю, після театру абсурду з тогорічною Букерівською премією, всім зрозуміло, що наліпки на зразок «Вибір читачів», «Найпопулярніша книжка за версією», «Бестселер потрібне підкреслити» гріють хіба що авторів і їхніх агентів. Для нас, читачів, це радше білий шум. Наприклад, «Остання Камелія» — бестселер New York Times. І це абсолютно, цілковито, повністю ніяк їй не допомагає. Я б хотіла висловитися про цю книжку лагідніше, адже це подарунок милої моєму серцю людини, але-але… З переваг — читається вона блискавично швидко. Історія «Останньої камелії» — проста й передбачувана, дарма що грається з часовими лініями й розгортається на неспокійному фоні. Це трохи детектив, у якому шукають цінне дерево; трохи драма з любовним трикутником; трохи трилер із переслідуваннями й шантажами; трохи авантюрна історія із небезпечною мандрівкою; трохи аристократичний колорит із маєтком і слугами. Багато різного, так що кожен міг би знайти щось на свій смак. На мій же смак, це еталонно посередня книжка і вона б завиграшки здобула відповідну премію, якби така тільки існувала.
Фенні Флеґ. «Смажені зелені помідори з кафе „Зупинка“», 1987 (укр.: КСД, 2016)
Настрій цієї книжки — «коли все вже позаду». Коли подія N давно минула й зажила слави сімейної бувальщини. Наприклад, коли за вечерею батьки розповідають підлітку про те, як у два місяці він гепнувся з ліжка на підлогу. З часом до історії додаються дотепні коментарі та хвацькі пантоміми. Але варто пригадати, як насправді батьки почувалися того дня: нарешті вклали немовля, навшпиньки вийшли до кухні заварити чаю, клацнули чайник і почули… Глухе гуп, три секунди тиші й несамовитий плач. У скронях пульсує, серце бамкає, вони влітають у кімнату, підбирають з підлоги дитину й нервово її оглядають. Чи не синіє вона? Чи рівномірно дихає? Чи є кров? Чи реагує на світло? Чи однакового розміру зіниці? Подумки вони вже спакували найнеобхідніше, щоб їхати до лікарні, але їхати ще рано, тож вони тримають немовля, цілують і бояться. А через пʼятнадцять років сміються так, ніби це сталося не з ними.
У цій книжці відбувається щось схоже. Тільки замість батьків тут — вісімдесятишестирічна мешканка притулку для літніх людей, замість підлітка — відвідувачка, яка переживає особисту кризу, а замість історії про немовля — оповідки про життя в маленькому американському містечку в часи Великої депресії, безробіття, злочинності, війни, расових суперечок, бідності й неосвіченості. В моменті все це здавалося нестерпним, але з дистанції десятиліть набуло приємних блискучих переливів. Трава була зеленіша, а люди — добріші. Помирали від голоду і хвороб, ледве зводили кінці з кінцями, калічилися під колесами потягів, ставали дружинами й матерями одночасно з повноліттям, але як вони сміялися, танцювали, співали та жартували!
Розповідь ведеться з двох позицій. Від першої особи — так, як це памʼятає місіс Тредґуд, оповідачка, і від третьої — так, як про це, скажімо, пишуть в газеті. Персонажі, про яких читаємо, динамічні, відчутні, впізнавані. Локації — мальовничі й докладно передані. Істини — добре відомі: наприкінці ти не маєш нічого, крім спогадів; життя коротке, скільки б років тобі не відміряли боги; людина потребує іншої людини. Нічого нового, проте й без кліше. Тому якщо ви хочете легкої ностальгії, світлого суму над короткотривалістю людини, трохи сміху і кілька сльозинок наприкінці — вам сюди. І це теж бестселер New York Times.
Будь першим хто прокоментує