“Місто-фортеця, кам’яне серце”, Кам’янець-Подільський — справжнє архітектурне диво, створене в тандемі природи й людини. Кембрійське та Силурійське моря, засуха і пустеля, підняття Карпат, Сарматське море, зниження температури, рвучкі вітри та порізані річками м’які породи Товтр — усе це залишило після себе невимовно гарні краєвиди, відомі нам як Смотрицький каньйон (від назви річки Смотрич). Глибокі “стіни” каньйону (25-30, а подекуди цілих 50 метрів) простягаються на дев’ять кілометрів.
Історики губляться у припущеннях про істинний час заснування Кам’янця-Подільського. Традиційно міста датують першою згадкою у письмових джерелах або визначною для міста подією. Для Кам’янця-Подільського таких подій вистачає. Наприклад, видання братами Коріатовичами (Олександром і Юрієм) у 1374 році грамоти про наділення міста широкими управлінськими правами — свого роду магдебурзьким правом, яке пізніше неодноразово потверджували польські королі. Цей факт є окремим предметом для гордості містян. Саме 1374 рік найчастіше називають роком заснування міста в офіційних джерелах, довідниках і підручниках, адже це перша письмова згадка про Кам’янець. Принаймні щодо цієї першості історики не сперечаються. З іншого боку, визначною подією може слугувати і битва під Синіми водами, під час якої великий литовський князь Ольгерд здобув перемогу над татарами, а брати Коріатовичі заснували (за іншими даними — відбудували) місто. Висловлюється гіпотеза і про ранішу дату. Йдеться про появу ордену домініканців у 1370 році, які прибули в уже збудований для них костел.
Перебування Кам’янця (а саме так називалося місто до 1795 року) у складі Великого Князівства Литовського (XIV-XV ст.), Польського Королівства (XV ст.), Туреччини (XVII ст.), Речі Посполитої (XVII-XVIII ст.), Російської імперії (кін. XVIII ст.-XIX ст.), СРСР (XX ст.) залишили на його вулицях відбиток різних культур та епох. Тож тут легко можна розгледіти велич монарших візитів, шанобливість до католицької традиції та оленів родом з СРСР.
Де-не-де досі білі гіпсові олені зустрічають туристів, натякаючи на варті уваги місця. Їхня присутність у місті має щонайменше дві історії. Романтична відсилає до легенди про братів Коріатовичів. Легенда не нова й стосується злюбленої теми літописців — полювання. За нею брати вийшли на полювання та зустріли на шляху оленя, що граційно стрибав і з копита на копито. Чи то олень почав втікати, завваживши людей, чи то взяв на спину одного з братів, чи то озвався людським голосом, та у підсумку явив мисливцям чудову місцину. І постановили брати збудувати на камені місто.
Неромантична версія про оленів стосується радянської архітектурної думки: білі кеглеподібні балюстради, дівчина з веслом, агітаційна порцеляна, золоторогі олені… Закладаюся, мініатюри останніх досі можна знайти на полицях сервантів не однієї родини.
Цікавим є той факт, що самоврядуванням у Кам’янці було наділено відразу три общини: українці, поляки та вірмени. Найміцініші позиції займала польська община, хоча найчисельнішою була українська (руська). Однак всього 12 років українська община мала власний магістрат, а пізніше була з’єднана з польською. Польський магістрат розташовувався на Польському ринку. Після злиття двох громад він став називатися русько-польським, але фактично відображав інтереси поляків. В оновленому вигляді ратуша збереглася дотепер.
Заснування Польського ринку пов’язують з XV століттям. Саме тоді Кам’янець повернувся до володінь Польської корони й став столицею Подільського воєводства. Історики стверджують, що саме у цей час Кам’янець фактично і повно отримав магдебурзьке право (1432 р.).
Польський ринок мав вигідне положення та великі розміри. Він був центром суспільного життя. Посеред площі стоїть невисока куполоподібна будівля. Це так звана вірменська криниця. Її історія не залишає сумнівів: у XVІІ столітті зналися на бюрократичних махінаціях. Так, заможний вірменський купець Нарзес, не маючи спадкоємців, заповів свої статки кам’янецькій громаді для спорудження такого необхідного місту водопроводу. Гроші місто отримало, а от водопровід — зась. Схвильовані мешканці почали клопотати до влади щодо цієї ситуації, тож невдовзі на ринку нашвидкуруч установили криницю. Але користі від неї було мало: гірко-солона вода нікому не припала до смаку.
Вірмени також володіли самоврядними правами (на відправляння судочинства, вибори суддів і війта). Для них відвели окремий квартал з видовженою площею для ринку. Імовірно, саме вірменам слід дякувати за чудову організацію Кам’янця. Знані ювеліри та будівничі, вони володіли уміннями будувати з каменя і на камені. Окрім того, славилися майстерністю переписувати рукописні книги. З цього приводу до них зверталися чи не з усієї Європи.
Мій дідусь, який тривалий час провів на Хмельниччині, називав безлад у домі чи на подвір’ї Зарванською вулицею. Нарешті я довідалась чому. Виявляється, вулиця Зарванська — місце поселення вбогої української общини з простими хатами й дерев’яною маленькою церквою. Руський ринок мав найменш вигідне становище і невелику площу наприкінці вулиці Зарванської. Однак що то був за ринок! Духмяне м’ясце і хліб, борщі й каші в чанах…
На П’ятницькій вулиці, яка сполучає Вірменський і Польський ринок, розташована важлива для містян будівля. Це — Руський магістрат (з 1658 р.). Його яскравою особливістю є водостік у вигляді дракона. Він і до сьогодні виконує свою функцію. Кажуть, дракон допомагав орієнтуватись у місті, адже до XIX століття тут не знали упорядкованої нумерації будівель, і дракон слугував своєрідною відміткою.
Одним із найактивніших архітекторів Кам’янця був комендант Кам’янецької фортеці та усіх прикордонних фортець Пониззя* Ян Вітт. Замислуваті арки й переходи, балкони і ворота за потреби й без — справа його рук або його наказу. Дещо ексцентричний Ян Вітт, подейкують, вірменин за походженням, у кілька етапів змінив прізвище на елегантне “де Вітте”.
*Пониззям до 40-і років XIV століття називали Поділ, хоча межі Подолу і Пониззя не ідентичні.
Недалеко від Польського ринку на короткій Домініканській вулиці розмістилася одна з найстаріших культових споруд Кам’янця-Подільського — Костел Святого Миколая і монастир домініканців (це одна споруда). Домініканці— перший прибулий на Пониззя орден. Над головним входом у костел видніється родовий герб родини Потоцьких— “Пілява”. Вони активно підтримували домініканців, а коштом Міхала Францішека Потоцького костел було відновлено після турецького правління у 1755 році. За родинним повір’ям Потоцьких, добробут домініканців був запорукою їхнього власного добробуту. Під гербом Потоцьких — герб домініканців у вигляді собаки з факелом.
Та це ще не всі оздоби. На фасаді другого ярусу на вузьку вулицю дивляться дві фігури святих. Одна з них з маленькою статуєю Марії в руках, Марія ж — з немовлям-Ісусом. За переказом, під час великої пожежі монах домініканського ордену хотів врятувати найважливіше — релігійні атрибути для причастя. У цей момент, стоячи біля великої статуї Діви Марії, він почув жіночий голос: “Береш Сина (хліб і вино як плоть і кров Ісуса), бери й Матір”. Монах відповів, що статуя надто велика і важка. Враз на його очах статуя зменшилась і він зміг винести її з майже охопленого вогнем костелу. Імовірно, йдеться про пожежу 1420 року, під час якої костел згорів ущент і пізніше був відбудований з каменю.
Фото — із сайту УкраїнаІнкогніта http://ukrainaincognita.com/
Про поважний вік собору свідчить не тільки легенда та меморіальна дощечка, але й внутрішня організація. Одна із псевдоколон за єпархіальним престолом зміщена відносно центру і наче виходить на вікно ліворуч. Це символізує схилену ліворуч голову Ісуса Христа на Голгофі. Така архітектурна композиція називається лівосторонньою асиметрією та є свідченням давності споруди.
Тріумфальна арка, дзвіниця, католицький костел, мусульманський мінарет з Мадонною на ньому — таке поєднання не назвеш типовим для жодного типу релігійних споруд. Проте в Кам’янці-Подільському є й таке. Це Римо-католицький катедральний костел Петра і Павла. Під Час турецького панування (1672-1699 рр.) костел перетворили на головну мечеть міста. Другою за значенням мечеттю став Домініканський костел, переосвячення якого здійснили в честь улюбленої дружини султана. Після повернення Кам’янця у володіння Польського королівства костел було відновлено, а на верхівку мінарету встановалено мідну статую Богородиці заввишки 3, 5 м. До речі, саме Марія вважається покровителькою міста.
Тріумфальна арка теж не була споруджена одразу. Її будівництво приурочене до візиту останнього польського короля. Над нею красується напис на латині: “Тут проходив король Станіслав Август 11 листопада 1781 року”. Кажуть, що арка виконує бажання, якщо правильно його загадати.
На завершення — казкові краєвиди, вежі й фортеці Кам’янця-Подільського, які легко могли б скласти конкуренцію королівським маєткам Діснеївських героїв.
Будь першим хто прокоментує