Тому що я дівчина і мені б хотілося бути трішки Голлі.
Коли мені було п’ятнадцять, я вперше познайомилася з містером Капоте. Його роман “Літній круїз” (написаний у двадцять років) полонив чарівливою тужливою простотою, спекою літнього Нью-Йорка та відчуттям неминучої приреченості. Однак до повісті “Сніданок у Тіффані” мене привела зовсім не Грейді Макніл (головна героїня “Літнього круїзу”), яка, б’юся об заклад, подружилася б із непередбачуваною Голлі Ґолайтлі. До книги мене, безсумнівно, привела витончена Одрі Хепберн з однойменного фільму за мотивами повісті.
Втілений нею персонаж вражає в саме серце, а її вишукана “маленька чорна сукня”, виразні “стрілки” та бісики в очах закохують глядача блискавично. Так що навіть екстравагантний спосіб життя цієї кокетки не викликає ні обурення, ні здивування. Дивлячись на милу Голлі Ґолайтлі, пробачаєш їй усе.
В одній зі сцен фільму дівчина, сидячи на підвіконні й не помічаючи сусіда згори, грає на гітарі та наспівує славнозвісну “Moon River”, спеціально написану для Одрі Хепберн, аби вона могла виконати її самотужки. І ця пісня заколисує, дарує відчуття затишку та обнадійливості. Не дивно, що у підсумку фільм вийшов світлим, із щасливим закритим фіналом, рудим котом та обіймами.
На противагу умиротворенню та спокійному серцю з приводу Одрі-Голлі, книга не дає такого легкого відчуття. Перегорнувши останню сторінку, я й досі думаю про юну, наївну та свавільну Голлі. Чи знайшла ти своє місце, люба Луламей?
Голлі Ґолайтлі з книги разюче відрізняється від екранної героїні. Та і знайомимося з нею ми зовсім в інший спосіб. Вона не така елегантна та справляє враження нерозсудливого дівчиська-перекотиполя. Може здатися, що Голлі зовсім байдуже, куди крутне її життя й у чиєму ліжку вона опиниться. Так, у книзі читачу повідають трохи більше з інтимного життя Голлі, ніж покажуть в кіно. І для Голлі це не мине безслідно.
Проте, коли розумієш особисту драму цієї контрастної героїні, її вчинки можна виправдати; вони набувають сенсу, хоч і химерного. Вона, безумовно, дивачка, але дивачка послідовна. Її історія — це великою мірою історія про знайомство із собою. Можливо, саме тому дівчина не шукає міцного зв’язку з людьми, котрим запала в душу. Можливо, всі її випадкові романи, друзі та розмови — всього лише вказівники, які вона не може правильно розтлумачити та які ведуть до наступного розгалуження.
Що далі знайомишся з Голлі, то більше впізнаєш у ній давню знайому. Щось подібне вже було. Дейзі Б’юкенен? Міа Волес? Ось воно! Героїня “Сніданку” нагадує Пеппі Довгапанчоху. За умов, коли Пеппі подорослішала та змінила кольорові панчохи на панчохи в сіточку. Голлі розкута, в багатьох сенсах досвідчена, безстрашна і з чудовим самовладанням. Однак вона беззахисна, коли йдеться про справжній дорослий світ. Хоча й відверто це заперечує.
У книзі також міцно відчувається воєнний фон. Автор ненав’язливо дає зрозуміти, про що турбуються люди, що мучить Голлі та молодого письменника, який і ділиться розповіддю про свою дев’ятнадцятирічну сусідку.
Повість має сумовитий осінній наліт, ніби передрікає прощання та безповоротний від’їзд до невідомого краю, де на тебе не дуже й чекають. Тішить хоча б те, що “кіт міс Голлі Ґолайтлі таки знайшов своє місце на підвіконні серед вазонів між двома мереживними фіранками в доволі затишній кімнаті”.
Будь першим хто прокоментує