Карпати прекрасні будь-якої пори року і з будь-якого ракурсу: чи то із закарпатської спини, чи з прикарпатського обличчя.
Є тут місцини, де всі і все в очікуванні туриста: ось тобі фешенебельний готель, ось чани, ось на воротах садиб таблички про вільні місця, ось у дворах продають глінтвейн, гриби і бринзу. Ти турист, усе для тебе. Пилипець, Яремче, Ворохта…
Є місцини, де зовсім не важить твій статус і можливості фінансових потоків. Має значення, наскільки розумно ти запакував наплічник, як довго можеш рухатися горами і чи пам’ятаєш уроки ОБЖ. Великий Верх, Піп Іван, Петрос…
Є місцини, де бути туристом — це вмонтовуватися у звичний уклад тутешніх жителів. Як наприклад, у гуцульській столиці — селищі Верховина (раніше Жаб’є). Інакшість місцевих відчувається ще в автобусі. Їхня мова, жива і в’юнка, плюскоче, ніби вода у глечику. “Цибуля — шість, то вісім. Капуста в Верховині десі то дванаці”, — повідомляють про економічну ситуацію в районі. Праведний гнів у відповідь на таку зухвалість провадять на діалекті, його я зовсім не можу розібрати. Доки з’ясовується овочева істина, решту пасажирів розважає музика — добірна українська естрада та стилізований фольклор, якого вистачає на порядні три години поїздки. Пилюка з дороги залітає вслід за новоприбулими пасажирами, які староприбулих заледве не втискають у вікна своїми клунками. Жінки у хустках тримають за руку файно вбраних дітей — їдуть на свято Покрови у церкву. Водій охоче зупиняється, де його просять, у тому числі там, де ПДР не дуже дозволяють. Люди щиро дякують, бажають щасливої дороги і допомагають одне одному вийти з салону. Біля автостанції вирує життя: ринок, стадіон, салон краси та стоматолог.
Наступний пункт — невелика сімейна садиба з гойдалками, вогнищем і котами. Дорогою до неї поступово зливаєшся з навколишнім. Спершу перестаєш дивуватися, коли незнайомці вітаються до тебе, точно розуміючи, що ти всього лиш метелик-одноденка і скоро повернешся у міські прерії. Далі чи не на кожній вулиці починаєш очікувати гарно прибрану капличку. Пречиста Діва Марія, вкрита барвистою хусткою з китицями, простягає руки, ніби хоче обійняти подорожнього. Коло неї лампадка, сірники, квіти і килимок, щоб було м’якіше припадати на коліна. І є в цьому така велика любов і пошана, що й собі хочеться обійняти людей, що так трепетно бережуть ці каплички в порядку.
Прибуваючи у свою тимчасову оселю, поспіхом позбуваєшся явних ознак туриста: скидаєш наплічник, знімаєш куртку, перезуваєшся та йдеш дивитися на гори. Із собою про всяк випадок береш паспорт, адже ти в чужому місці, хтозна, чи можна йому довіряти. Згодом за такі припущення стає соромно, особливо, коли бачиш, що тобі, чужинцю, тут довіряють. Наприклад, не просячи жодних документів при поселенні. Наприклад, показуючи, де в картонній коробочці зберігається вся виручка магазину за тиждень. Наприклад, рекомендуючи спробувати грибну юшку чи банош.
Жовтневі дні щедрі на сонце, й удень шкодуєш, що не прихопив шортів, босоніжок і крему від засмаги. Але день скоро переходить у вечір. Хочеться кутатись і шукати тепла. Гарячий глінтвейн чудово підійшов би. Та доведеться готувати його самотужки. Або йти за 5-6-7 км до корчми.
Прозора блакитна імла зливається з сірим купчастим димом й лягає на трави. Хмари опускаються нижче і, здається, мовби ти їх вдихаєш. І від того стаєш легшим. І, певно, тому з вершин так легко спостерігати за щойно пройденим маршрутом.
Корови і телята мирно скубуть траву, подзвонюючи посрібленими дзвониками на шиях. Якщо заплющити очі, здається, ніби десь здалеку рухається вертеп. До Різдва якраз дійде. Пухнасті коти труться об ноги. Коні цокають підковами по круглому камінні. Черемош шумить і відлунює серед гір, наче силкується наповнити тим гомоном якусь невидиму чашу Піфагора.
Карпати оберігають, врівноважують, дають змогу розкутатись із плетива думок, спробувати дотягтися до себе рукою — м’яко, ніжно, купаючись у їхній святій простоті.
Будь першим хто прокоментує