Приблизно раз на пʼять років я розгортаю вікторіанський роман і… кидаю його через кілька розділів. Часом це навіть той самий роман, за який я вже бралась і на який досі покладаю великі надії: ану ж, «Джен Ейр», ти мені сподобаєшся? І ось — нове пʼятиріччя, а з ним іще одна спроба. «Буремний перевал» Емілі Бронте я таки змусила себе дочитати.

І доки читала, в моєму серці, як писав Володимир Сосюра, боролися «два Володьки». Один гаряче аплодував і схвально кивав у бік роману: для свого часу це просто вау-текст! Особливо, якщо взяти до уваги культурний клімат вікторіанської Англії та те, що його написала молода жінка (хоч уперше роман і вийшов під псевдонімом «Елліс Белл»)… Однак мій другий «Володька» ніяк не міг угамуватися та скептично морщив носа: для тексту, який не сходить чи не з усіх must-read-списків, до нашого століття його сенси дотрюхикали далеко не у повному складі.

Роман дооооовго розгойдується, повільно сунеться й туманно закінчується. Перші двісті (!) сторінок мені довелося присвятити запамʼятовуванню імен персонажів і того, хто кому ким доводиться (надто багато власних назв на H на метр квадратний). Далі, коли помирають усі, хто мав значення на початку, напруга нарешті прокидається і з перебоями дотягує читача до фіналу. До дощу, пагорбів і привидів.

Що скажуть люди?

А тепер коротко про те, як роман сприймали до нас. Спойлер: неоднозначно.

Свого часу найвідомішою з трьох сестер-письменниць Бронте була старша, Шарлотта — авторка «Джен Ейр», «Ширлі» та «Вільєтт», яка ще за життя здобула значно більше визнання, ніж її сестри. Емілі ж стояла в її тіні й виходила звідти не одне десятиліття. У другій половині XIX століття її дедалі більше почали помічати поети й критики, а 1883 року вийшла друком перша окрема біографія Емілі Бронте — вже не просто як сестри Шарлотти, а як самостійної письменниці. Та чи не найгучніше в цій «ревізії» сестер пролунав голос Вірджинії Вулф, яка вважала Емілі значно поетичнішою за Шарлотту й саме цим пояснювала складність «Буремного перевалу»:

Wuthering Heights is a more difficult book to understand than Jane Eyre, because Emily was a greater poet than Charlotte [1].
(«Буремний перевал» важче зрозуміти, ніж «Джен Ейр», тому що Емілі була більш поетичною, ніж Шарлотта).

Врешті-решт Емілі Бронте стала із сестрою врівень. А далі за її роман узялася мало не кожна літературознавча школа ХХ століття: психоаналіз, нова критика, структуралізм, деконструктивізм, феміністична критика.

До речі, першим окремим українським книжковим перекладом творів сестер Бронте є саме «Wuthering Heights»: 1933 року, у Львові, Михайло Рудницький, дещо скоротивши текст, переклав його під назвою «Буреверхи» [2].

А починалося все так, як і обіцяє назва роману: буремно. Коли його опублікували 1847 року, роман спантеличив і рецензентів, і читачів. Вразливіші хапалися за серце, застерігали інших від читання та й узагалі закликали книжку спалити. Міцніші духом сперечалися (і сперечаються досі) про те, чим ця книжка взагалі була. Дехто навіть припускав, що за романом стоїть правдива історія. Дехто називав книжку дивною, але захопливою. Та майже всі зійшлися на одному: це оригінально [3].

Відтоді минуло майже два століття: наступного року роман святкуватиме свої перші 180! Уявляю лишень, яким буде «The Most Wuthering Heights Day Ever» у 2027-му! Про це — трохи згодом.

За ці майже два століття з європейського континенту зникли династичні імперії, тут прогриміли дві світові війни, жінки отримали виборче право, туберкульоз, що забрав життя Емілі Бронте, перестав бути вироком. А в Європі знову почалася війна… Стільки всього змінилося — а роман і досі на наших полицях. З новими обкладинками.

То що ж його там тримає?
Для літературознавців — зрозуміло. Вони десятиліттями розбирають жанрову своєрідність роману (переплетення романтизму, готики й реалізму, подекуди вже за крок до модернізму), небачені доти типи героїв, несподівану субʼєктність жіночих персонажів і композиційну складність тексту [2]. Але ми, звичайні читачі (привіт, Вірджиніє Вулф!), чому ми досі купуємо, перечитуємо та радимо?

Кетрін у дорозі

Гадаю, на це є дві головні причини.

Перша — Бронтівський міт: і широкий — про сестер Бронте та їхню незвичайну родину, і вузький — про саму Емілі — «сильнішу за чоловіка, простішу за дитину», як писала про неї Шарлотта («Stronger than a man, simpler than a child, her nature stood alone»).

Друга причина — її величність поп-культура. Книжкова Кетрін Ерншоу-Лінтон зробила все, що могла, ще 1847-го, коли зі сторінок роману заговорила до вікторіанської аудиторії голосом не-вікторіанської персонажки.

А от до наших днів вона дісталася «попутками»: завдяки фільмам, серіалам, радіодрамам, спектаклям, мюзиклам. І дорогою вона не просто пересідала з однієї «попутки» на іншу, а змінювала одяг, зачіску і навіть вік. «Буремний перевал» мандрував від прочитання до прочитання: від непристойного роману — через найромантичнішу історію — й до посібника з токсичних стосунків (і знову про найвеличніше кохання у 2026-му).

Пісня Кейт Буш «Wuthering Heights» займає особливе місце серед усього, що виросло навколо «Буремного перевалу» в популярній культурі. Вона написана від імені привида Кетрін, а дивний відеокліп до неї став натхненням для щорічного флешмобу — «The Most Wuthering Heights Day Ever», коли сотні людей у червоних сукнях синхронно танцюють у парках по всьому світу.

Кохання, травми й трохи ненависті

«Буремний перевал» досі (!) ходить із титулом, успадкованим від його численних екранізацій. Титулом великої історії кохання. До двох слів із трьох я маю великі питання. Примітно, що перша відома екранізація роману (1920), навпаки, подавалася як «Emily Brontë’s tremendous Story of Hate» — «приголомшлива історія ненависті від Емілі Бронте».

Тож як би я не крутила цю книжку, як би не придивлялася до пасма волосся у медальйоні Кетрін, я ніяк не знаходила там кохання. Одержимість — так. Бажання тримати іншого на повідці — так. Пристрасні змагання в емоційному фехтуванні — скільки завгодно.

То, можливо, серце роману — зовсім не кохання? Може, це книжка про дитячі травми, які отримали в розпорядження гроші, владу та майно? І про підлітковий бунт, якому вікторіанський світ не залишив місця. Тому єдине, що залишається цій неприборканій юнацькій енергії, — нестися вперед, змітаючи всіх на своєму шляху.

Проте є ще одна тема, яку легко проминути в біганині між маєтками та вересовими полями. Це тема горювання. У «Буремному перевалі» горюють практично всі — по-різному й через різне: за дружиною, коханою, батьком або за скривдженим собою. Вони плачуть, тягнуться до чарки, зриваються на інших, чіпляються за мертвих…

І саме тому впадає в око те, чого в романі немає: ніхто не оплакує матір. Матері тут помирають одна за одною, але жодна так і не стає об’єктом справжньої жалоби саме як мати. Наче ця сліпа пляма походить із глибини живої людини, а не лише з тіла тексту. Можливо, так відлунює і власний досвід Емілі Бронте, яка втратила матір у три роки.

Дивлячись на дії героїв, я раз у раз ловила себе на думці: це щось значно більше, ніж характер, і значно серйозніше, ніж «наша міс рознервувалася». Поведінка персонажів — особливо Кетрін, а згодом і Гіткліфа — часом нагадує симптоми. І я подумала: що, як Емілі Бронте не просто вигадувала, а описувала те, що бачила на власні очі або навіть переживала сама? Напади люті, виснаження, пʼянку життєрадісність, відмову від їжі та лікування…

Що, як перед нами не просто романтичні «істерики», а зафіксовані на папері прояви психічних станів, які сьогодні ми б описували мовою психіатрії та психології? Якою б романтичною — у сенсі романтизму — не здавалася «смерть через зраду собі», важко повірити, що це лише умовність сюжету. Якщо причина не очевидна, це не означає, що її немає. Це означає, що її не бачать. Те, що колись називали меланхолією, істерією чи слабкістю характеру, сьогодні могло б отримати зовсім інші назви. А люди — належну допомогу.

Звідки взявся Гіткліф?

Поява Гіткліфа в домі Ерншоу на перший погляд здається хай і дивною, але виправданою для сюжету: десь же він мусив узятися. Ще й такий… інакший. Просто «Гіткліф» — ім’я померлого сина Ерншоу, яке новому хлопчикові дали водночас і як ім’я, і як прізвище. Наче ці сім літер — увесь його родовід і всі його надбання.

Але це, гадаю, було б занадто просто. Раптова поява Гіткліфа цілком може мати подвійне дно. Адже крім несподіваної появи, дивує ставлення до нього батька-Ерншоу. Чому він ставився до цього хлопця краще, ніж до рідного (чи принаймні законного) сина? Чому він узагалі приволік із Ліверпуля чужу дитину, яку всі довкола сприймають як «циганського» знайду? І чи не заради цього старий (за тогочасними мірками) Ерншоу подолав три дні пішої дороги? Може, Неллі Дін щось недоговорює, і насправді Гіткліф — ніяка не знайда, а позашлюбна дитина? Така гіпотеза давно існує серед літературних критиків. Що, як цим незʼясованим моментом Емілі Бронте кидає виклик своїй реальності? Бо ж на «непристойні» явища — а таким, звісно, було й народження дитини поза шлюбом — можна скільки завгодно заплющувати очі, тільки це нічого не змінить. Замовчане не перестає існувати лише тому, що його не назвали. А «знайда» зрештою досягає свого і прибирає до рук маєтки обох родин.

Відсоток байронічності

Хай навіть без повного імені, та Гіткліф стабільно входить у коло байронічних героїв. А часто й сидить за байронічним столом поруч із Рочестером із «Джен Ейр».

Щодо мене, то мій перший байронічний герой — це Енджел із «Баффі-винищувачки вампірів». На уроках зарубіжної я про це не розповідала. Мені було десь чотирнадцять, а в нього був повний набір: темне минуле, внутрішня боротьба, відлюдькуватість і, головне, ДУША!

Появі байронічного героя людство завдячує англійському поетові Джорджу Ґордону Байрону. У його персонажах — Чайльд-Ґарольді, Ґяурі, Конраді, Манфреді — зійшлися риси цілої родини героїв попередніх літературних традицій: Дитини Природи, Людини Почуття, Похмурого Егоїста, Готичного Лиходія, Шляхетного Злочинця (привіт, докторе Франкенштейне!). А згодом до цих рис почали домішувати й риси самого Байрона — справжні або вигадані.

З усього цього вийшов романтичний герой, у якому є щось від героя трагічного і щось від антигероя готичного роману. Він поєднує нігілізм і моралізм, ізоляцію та почуття власної винятковості, спрагу істини й розуміння, що істина недосяжна й руйнівна. Саме через цю строкату комбінацію байронічного героя й досі важко описати однозначно [4, 2, 5].

Але ніщо не вічне. Соціальні зміни нової епохи обтесали цей образ, прибравши з нього застарілі риси, і явили нам сучасного байронічного героя — привабливого негідника з глибокою саморефлексією.

Звісно, ніякої офіційної шкали байронічності не існує, а сам тип має десятки варіацій. Але з академічних описів я зібрала ознаки, які повторюються найчастіше, й вирішила приміряти їх до Гіткліфа.

Непогано! Проте… Енджел усе одно набрав би більше 🎩 Тож за байронічним столом їхні таблички розташують у різних кінцях.

Та зачекайте, не ставте Гіткліфову табличку аж коло дверей!

А що, як він усе-таки байронічний персонаж — але показаний лише ззовні? Похмурий, злий, пристрасний, жорстокий. Усе, що видно збоку, і нічого, що видно зсередини. Адже нам постійно пропонують приміряти чиїсь окуляри: Локвуда, який нічого не тямить у побаченому; Неллі Дін, яка аж ніяк не є нейтральною спостерігачкою; Ізабелли, Кетрін, Едґара — теж у переказі Неллі. Прямого доступу до свідомості Гіткліфа роман не дає. А саме там і мало б бути осердя байронічності: саморефлексія, філософічний спосіб опрацювання дійсності, муки сумління.

Може, вони там є. Може, немає. Нас на цю вечірку не запросили.

І це стосується не лише Гіткліфа.

Хто з нами говорить?

У «Буремному перевалі» є одна хитрість: центральну історію — про Кетрін, Гіткліфа і все, що навколо, — ми ніколи не бачимо власними очима. З нами постійно хтось говорить, а тому історія родин Ерншоу та Лінтон доходить до нас щонайменше через два фільтри.

Перший — це містер Локвуд. У Ґіммертоні він чужинець: приїхав до свого тимчасового орендованого помешкання, невдало заночував у Буремному Перевалі та зліг із гарячкою. А щоб не померти від нудьги, попросив Неллі Дін розповісти про таємничого власника обох маєтків.

А Неллі й не проти. Нарешті хтось вислухає і її! Чи принаймні її версію. Адже вона виросла поруч із Ерншоу та Лінтонами, була служницею, бачила чимало подій на власні очі, а в деяких навіть брала участь. От тільки і її голос ми отримуємо не напряму — його переповідає містер Локвуд.

Та й окремі уламки інших голосів, що розкидані всередині розповіді Неллі, — листи, спогади, розповіді Ізабелли, Кетрін, Гіткліфа — теж доходять до нас спочатку через неї, а потім через Локвуда.

Літературознавці називають це багаторівневою рамковою оповіддю. У житті ми називаємо це пліткуванням зіпсованим телефоном. Але наскільки він зіпсований? І чи не зіпсований навмисне?

Слон у кімнаті: можна подивитися на ваш паспорт?

Якось в одному краєзнавчому музеї, між срібними ложками, каретними колесами й квітчастим посудом, я зависла біля святкових суконь минулих століть. Дивовижно, як добре вони збереглися! Пишні спідниці, оздоблені корсети, тісні рукава. І неприродно вузькі талії. Хто взагалі міг уміститися в ці сукні?

«А знаєте, чому вони такі маленькі? — запитала екскурсоводка (я не знала). — Бо належали дівчаткам-підліткам. Вони виростали раніше, ніж встигали зносити святковий одяг. Дорослий одяг зберігся значно гірше». Ця інформація збила мене з ніг: не тому, що була бозна-якою екстравагантною, а тому, що я ніколи про це не думала.

І коли ми, читачі, з лупою в руці аналізуємо мешканців Буремного Перевалу й Трашкрос-Ґрейнджу, то ризикуємо проґавити один важливий момент. Чому взагалі під час однієї розмови та сама людина може викрикнути «кохаю» і «ненавиджу» з однаковою силою та однаковою щирістю?

Кличте слона: ми читаємо про дітей

Коли Кетрін і Гіткліф вперше бачаться у Буремному перевалі, дівчинці близько шести років, а хлопчику — сім. Їхня приязність, а згодом і взаємна одержимість, формуються протягом дитинства, доки вони живуть під одним дахом. Переломний момент настає, коли Кетрін дванадцять років: пʼять тижнів вона гостює в сусідів і повертається додому «окультуреною» молодою міс. Знамените «Я і є Гіткліф» вона промовляє у пʼятнадцять; Гіткліфу шістнадцять. Тоді ж він покидає Буремний перевал і повертається через три роки, тобто у девʼятнадцять. Кетрін на той час вісімнадцять, і вона заміжня. Помре вона за пів року, народивши доньку Кеті.

Решта не набагато старша. Ізабелла Лінтон — майже ровесниця Кетрін, Едґар старший років на три. Неллі Дін, оповідачка історії, на початку подій теж дитина. У наступному поколінні картина повторюється: Кеті Лінтон шістнадцять, коли вона закохується у свого на кілька місяців молодшого двоюрідного брата (not creepy at all).

Однак, щоб бути дорослими, недостатньо закохатися, отримати спадок, повінчатися чи навіть народити. У сукнях і білих сорочках це досі діти, які поводяться відповідно. І якщо подивитися на обох Кетрін, Гіткліфа, Ізабеллу й Лінтона як на людей із плоті та крові — а не як на контейнери для рис характеру — то розумієш: не дивно, що передчасна дорослість залишила в них такі глибокі тріщини.

Мені тридцять п’ять — я вже ближче до Неллі, ніж до Кетрін (і ця інформація, чесно кажучи, теж збиває з ніг). Тому вся ця круговерть шлюбів, дітей, ненависті та пристрасної одержимості часом читалася як сценарій серіалу «Пліткарка», якби його знімали двісті років тому. А тому я ніяк не могла зафіксувати в уяві образ Кетрін. То вона поставала як доросла (але без віку) жінка — і я думала «what the hell?», то — як дитина в маминому одязі. І я знову думала: «What the hell?»

Що тут скажеш — «диво дорослішання» в дії: сукня, зачіска, шлюб — і готово.

Переклад, який додав драми

Щоразу, коли я сідала за читання, то мала непозбувне відчуття обовʼязку. Ніби мусила відпрацювати «енку»: прочитати текст і зробити короткий конспект. І було це збіса важко! Раз на пʼять сторінок мені хотілося підійняти табличку з написом «Too much drama». У романі все напнуте до такої міри, що от-от порветься, зламається і завалиться на голову: дахи, штори, огорожі, перевали… Дуже непросто, скажу я вам, вболівати за персонажів, коли кожна їхня репліка звучить як остання перед антрактом.

Та, як зʼясувалося пізніше, на це була причина. Імʼя їй — переклад.

Це, звісно, мій недогляд. Домовики в Ґіммертоні уже б мали мене насторожити: звідки в йоркширському селі словʼянські домовики? «Хіткліф» замість «Гіткліфа» — ще більше. А «грозовий» замість звичного «буремного» мусив спрацювати остаточно. Та моя внутрішня читачка, мабуть, застрягла у двохтисячних із магістральною лінією «дякую, що українською», тож я не прислухалася до свого чуття і вперто дерлася крізь високі епітети 2006 року.

Готуючи цей допис, я знайшла дослідження творчості сестер Бронте в українському контексті, й один із його розділів присвячений саме перекладам. Звідти й беру приклади з тексту, який дістався мені: переклад Дарії Радієнко, 2006 рік.

Переклад, який додав спецій

• a vinegar-faced Joseph → «скривившись, мов середа на пʼятницю»
• You, scandalous old hypocrite! → «Ах ти, старий занудо!»
• as bad as any marred child → «таке вже зманіжене нещечко!»
• a poor fancy → «немічне коханнячко»
• He must have had some ups and downs in life to make him such a churl! → «Мабуть, життя його неабияк пошарпало, коли він став таким страхолюдом»

Коли перекладач трохи й редактор

• The little party recovered its equanimity… → «всі одразу повеселішали». Але equanimity — це спокій і самовладання; товариство не веселішає, а заспокоюється.
• Mrs. Earnshaw loved the music, and so they gave us plenty → «ушкварили щосили, аби її потішити». Ідеться про Різдвяний вечір у родинному колі. Олена Андріяш (2009) перекладає просто: «грали доволі довго». (А які у вас різдвяні традиції? Теж ушкварюєте колядки щосили?)
• …compelled perforce to accept lodgings under his roof → «мав згодитися провести ніч у його страхолюдній оселі». Страхолюдності в оригіналі немає — тільки в перекладі.
• No one will thank you for a doze in such a den! → «у відьомському кодлі». Den — це лігво, барліг, комірчина. Відьом просимо піти разом із домовиками.

Упущені можливості перекладу

В одній зі сцен Локвуд розпитує в Неллі про походження Гіткліфа, і вона відповідає, що це історія зозулі: «It’s a cuckoo’s, sir – I know all about it: except where he was born, and who were his parents, and how he got his money at first. And Hareton has been cast out like an unfledged dunnock!» Образ зозуленяти одним реченням змальовує сутність і шлях Гіткліфа: чужинець потрапляє до «гнізда» й витісняє спадкоємців, яким воно належить від народження. Але в перекладі ми отримуємо викинуте цуценя [2, 7].

Нині ж маємо такі переклади українською:

Багато разів чувши назву «Буремний перевал», я уявляла цілком собі географічний обʼєкт: місце десь у горах, де часто псується погода і звідки не так просто повернутися до цивілізації. Уявляєте моє здивування, коли я дізналася, що це лише назва маєтку?
Слово wuthering — це місцевий (йоркширський) прикметник, яким Локвуд уже на початку роману описує вітер і негоду, «у владі яких опиняється тутешня місцевість негожої днини». «Насправді, — каже містер Локвуд, — тут завжди дме холодний свіжий вітер». А Heights вказує саме на високе розташування, а не на гірський перевал. На це ще 2008 року звертала увагу львівська дослідниця англійської літератури Христина Пастух, яка критикувала назву «Грозовий перевал» як кальку з російської й загалом обстоювала неточність цієї назви [7].

Побачимося через пʼять років

Оскільки мені дістався не найкращий переклад, я точно не зрікаюся повторного читання. Можливо, наступного разу я таки побачу генія Емілі Бронте там, де не побачила тепер. Поки що для мене це блискучий зразок сміливої для свого часу літератури в тісних рамках вікторіанських координат — і водночас явно не те, що промовляє до широкого кола читачів сьогодні.

І в цьому, як на мене, немає нічого поганого! Бути літературою свого часу — теж важлива робота: зберегти його дух і дати наступним поколінням лінійку для вимірювання суспільних змін.

Можливо, деяким текстам просто варто нарешті дати мир і спокій — а не без упину «переосмислювати» їх до стану, коли від важливого тексту світової культури лишаються назва, три імені та загадковий подув вітру для тік-ток-відео.

Джерела

1. Woolf, V. Jane Eyre and Wuthering Heights // The Common Reader: First Series. — London: Hogarth Press, 1925. — URL: https://americanliterature.com/author/virginia-woolf/book/the-common-reader/jane-eyre-and-wuthering-heights (дата звернення: 02.09.2026).
2. Назаренко Н. І. Специфіка української рецепції творчості сестер Бронте. — Донецьк: ФОП Дмитренко, 2013. — 230 с.
3. Juers, E. Something Terrific: Emily Brontë’s 200 Years // Sydney Review of Books. — 2018. — 2 липня. — URL: https://sydneyreviewofbooks.com/essays/something-terrific-emily-brontes-200-years
4. Pop Zarieva, N., Iliev, K. The Byronic Hero: Emergence, Issues of Definition and His Progenies // FILKO: Зборник на трудови. — Штип: Универзитет «Гоце Делчев», 2016. — Vol. 1. — URL: https://js.ugd.edu.mk/index.php/fe/article/view/1693 (дата звернення: 02.09.2026).
5. Мельникова К. О. Порівняльно-історичний аналіз українських перекладів поезії Дж. Н. Г. Байрона: кваліфікаційна робота. — Кривий Ріг: Криворізький державний педагогічний університет, 2025. — URL: https://elibrary.kdpu.edu.ua/handle/123456789/12356
6. Zajc, P., Kavalir, M. How to Speak Like a Brontëan Byronic Hero: A Comparison of Mr Rochester and Heathcliff // Vestnik za tuje jezike. — 2024. — Т. 16, № 1. — С. 39–61. — DOI: 10.4312/vestnik.16.39-61. — URL: https://journals.uni-lj.si/Vestnik/article/view/19514
7. Пастух, Х. «Грозовий перевал» — найромантичніший твір, на думку англійців // Всесвіт. — URL: https://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/434/41/