Спочатку я прочитала «Мою неймовірну подругу». Нуль шансів пройти повз продовження.
Так, спочатку я прочитала «Мою неймовірну подругу». Майже девʼять років тому й тільки один раз. Робила я це захоплено, хоча у книжці не було ні аж чогось новаторського, ні гарантованих кнопок із командами «всі плачуть», «сміх у залі»… Попри те, що історія далася мені за якісь два вечори, вона довго трималася в памʼяті. З незбагненної причини я раз у раз подумки до неї поверталася. Що змусило мене знайти для неї особливе місце?
Тепер я знаю.
Якщо я у щось і вірю, то це у вчасність книжки. Вона не мусить бути високочолою чи з неймовірним сюжетом — достатньо втрапити в слушний момент. І «Моїй неймовірній подрузі» це вдалося. Певним чином вона стала відсутнім пазлом у моєму реальному житті. Одна за одною в космічних туманностях губилися мої подруги, а я, ніби зависла в невагомості, тільки й могла дивитися їм услід. Мені бракувало досвіду, щоб усвідомити, що трапилося, і зрозуміти, що з цим робити. І я отримала відповідь.
Подякувати усім неймовірним подругам, запамʼятати нас щасливими та піти далі.
«Історія нового імені» продовжує (але не закінчує) цикл «Неаполітанських романів». Усього в ньому чотири частини, ця — друга. Про що ж вона? Про все, що ви захочете! Як і належить насиченій багатошаровій літературі, вона втрапляє туди, куди вже націлена читацька увага, де читачеві зараз болить. Болить нерозділене кохання? Ось історія про дівчину й хлопця, закоханого в іншу. Болить несправедливість? Ось про нечесну конкуренцію. Болять непорозуміння з батьками? Ось і ось. Пропозиція тем широка: особисте зростання, суспільні зміни, стосунки, культура, соціальні ліфти…
На фоні цих процесів найкращі подруги Ліла та Елена дорослішають і йдуть своїми дорогами, час від часу ненадовго перетинаючись. Про це ми дізнаємося від (а, отже, крізь оптику) однієї з дівчат — розумниці Елени Ґреко. Вона мешкає в бідному італійському районі середини 20-го століття й ніби веде довготривалий репортаж з епіцентру злиднів, невігластва, права сильного, ранніх шлюбів і дітей, народжених дітьми. Крізь плетиво інтриг, пліток, бійок вона намагається зрозуміти, що справжнє, а що — чергова гра; кому можна повірити та звіритися, а кому — ні. І найближча людина — найкраща подруга дитинства — теж піддається цій перевірці. Жодні людські стосунки не захищені, не висічені на камені.
Кожен житель району намагається балансувати на межі потреби вижити (знайти роботу, заощадити) і потреби жити (закохуватися, ревнувати, зберігати статус). Але ні те, ні інше не вдається їм до ладу. Щойно досягають одного рівня, як бачать наступні: гра продовжується, просто міняються фішки. Спочатку ними були ляльки, далі — поцілунки й тіла, потім — гроші, за ними — репутація, опісля — вплив…
У книжки насичений темп, ніби в серіалі. І часом за щільністю подій я втрачала інших персонажів. Їх усього кілька родин, але постійне й часте перетасовування їхніх стосунків врешті злилося для мене в одну безперервну стрічку Мебіуса. На додачу, я спотикалася об діалоги, які більше нагадували чернетки розмов, ніж самі розмови. Проте їх не надто багато, можна призвичаїтись.
Елена Ферранте (чи хто б не стояв за завісою цього імені) пише дуже точно. Не завжди тонко, але завжди точно: вона поцілює в потрібну емоцію, нерв, відчуття — і що дуже важливо, їх називає. Ніби наводить різкість. Це письмо не те щоб сухе чи реєстраційне: воно радше нагадує зʼєднання фрагментів у послідовність з додаванням художніх засобів.
Як і попереднього разу, мені подобається дівочий голос, який розповідає про своє життя. Я навмисне підкреслюю його юність, хоча історію пише вже доросла (літня) Елена Ґреко. Та все ж вона зберігає тональність дівочої недосвідченості. Тож ми бачимо, як багато вперше трапляється з її юним голосом і як реалістично він транслює відчуття нового. Коли Елена вперше по-справжньому щось зауважує, здається, ніби в кіно увімкнули звук — і тепер насправді зрозуміло, що перед її очима. Одна з таких сцен — коли дівчина бачить тіло старшої за неї жінки і вперше асоціює його зі своїм майбутнім. Ось їй сімнадцять, але колись виповниться сорок: ким вона буде тоді?
Подібні помічання в тексті нерідко стосуються саме тіла й сексуальності. Але не в якійсь навʼязливій формі, як і не у формі соромʼязливого загравання з темою. Тіло тут — невіддільна частина персонажів. Воно слугує засобом вираження протесту, інтересу, насолоди, болю, приниження, покарання. Можливо, саме тому в тексті багато жорстоких сцен. Усі до всіх жорстокі й немилосердні, незалежно від віку, статі, достатку, ступеню спорідненості. І хоча персонажі різні, та жорстокість обʼєднує їх усіх; навіть більше, ніж життя в одному районі. Дівочий голос оповідачки робить цю жорстокість ще більш нестерпною, бо говорить про неї буденно, не вбачаючи в ній жаху.
Стефано зацідив їй ляпасу. Той ляпас був не сильний, — не всією долонею, як зазвичай, а так, ледве торкнувся пальцями щоки.ст. 350
Життя Елени — як дихання. Вдих — і воно розширилося: від проблем району — до проблем цілого світу, про які вона читала в журналах; від її помешкання в Неаполі — до інших міст і країн. Видих — і знову стислося до убогості родини та кульгавості матері.
Механізмом, який змушує її життя стискатися й розтискатися, є освіта. Освіта і вчителі, які намагаються не втратити здібних учнів. Для Елени освіта — перепустка в інше гіпотетичне життя, де вона має шанс робити щось відмінне, ніж її мати чи сусідка.
В навчанні (та й не тільки) Елена Ґреко постійно змагається. Ці змагання бувають цілком реальними, хоча не завжди оголошеними. Але частіше вони все ж уявні. Роздумуючи про освіту, Елена розуміє, що саме їй випало обірвати ланцюг неосвіченості її предків: із дочки вахтера вирости в освічену жінку. Це відкриття окрилює її. Та зовсім інакше, ніби самозванка, вона почувається в колі професорської родини, коли бере участь у звичайній для цієї родини обідній розмові.
Важко було сказати, що саме: можливо, звичка ставитися до світових подій як до особистих, здатність відчувати їх важливими для себе, а не лише інформацією, з якою треба ознайомитися перед іспитом заради гарної оцінки, особливий спосіб мислення, який не зводить усе до моєї особистої боротьби для зміцнення авторитету.ст. 370
Не для всіх з району освіта є такою ж цінною (чи бодай якось цінною), якою вона є для Елени. Попри це, кожен молодий персонаж намагається вирватися з болота, в якому загруз. Для Ліли це означає вирватися з лещат бідності, для Елени — з району. Шкода лишень, що болото так просто не відпускає: ущипливими жартами, знеціненням, доріканнями, глузуванням, шантажем. Гадаю, саме тому один із персонажів намагається вириватися з нього потайки, нікому не розповідаючи про нічну самоосвіту. Навіть мати Елени, яка, безумовно, пишається дочкою, не може сповна її зрозуміти. Вона продовжує бачити життя крізь лінзу бідності.
Мати зупинилася, підняла праску й поставила її вертикально.
– Ти написала роман?
– Здається, що так.
– То написала чи ні?
– Так.
– Тобі за це заплатять?
ст. 403
Доки Ліла й Елена йдуть до своїх цілей, їхні життя розшаровуються. Час від часу вони знаходять приводи поєднати їх, але ненадовго. Починається поступове відчуження: з мовчання на репліку подруги, з бажання менше бачитись.
Я замовкла, відчуваючи, як її отрута перетворює вечір, що спершу здався мені важливим моментом у житті, на хибний крок, через який мене тепер вважають дурепою. Мені знадобилося чимало зусиль, щоб не повірити їй.ст. 150
Кажуть, що Елена Ферранте змогла вдало зобразити жіночу дружбу — з чергуванням щирої підтримки і нищівного суперництва. Я не поділяю цю думку. Безумовно, авторці вдалося зобразити стосунки між людьми, але які саме? Стосунки Елени та Ліли дуже плинні, їх неможливо визначити стало. На одних сторінках вони подруги, на інших не бачаться місяцями. То як визначити їхній статус? Простою арифметикою, відсотковим співвідношенням? І чи насправді мій другий я (за Аристотелем) міг би заподіяти стільки кривди?
P. S. 2018-го року зʼявилась екранізація, створена у співпраці між італійським телеканалом RAI та американською компанією HBO. Чотири сезони телесеріалу — по сезону на книжку. Не певна, що подивлюсь її, але знайте, шановні читачі, що персонажі в ній мають пори на шкірі. Як живі люди.
Будь першим хто прокоментує