Цілий рік минув після поїздки на Шипіт, а в пам’яті досі закарбовані деталі: гамак над річкою між двох дерев, аромат кави, звареної на вогнищі, стукотіння граду об намет і сяйливий Чумацький Шлях.
Шипіт вабив мене віддавна. Найперше − зі сторінок культової книги Любка Дереша “Трохи пітьми”, потайки прочитаної на уроках англійської. Проте я заледве вірила, що таки зберуся з думками та речами і здійсню цю подорож. Та й “очевидці” (які чули від знайомих знайомих) добряче підготували розповідями про наркоманію, бійки, алкоголь і what not. Авжеж, не варто бути наївним: люди знаходять тут алкоголь і наркотики, сплітаються на тимчасові інтрижки, ночами тиняються туди-сюди в надії відшукати свій намет, проте розповіді про агресію на Шипоті явно перебільшені. Зрештою все добровільно: за відмову перехилити “кружку миру” ніхто не заплює і не затицяє репліками “ти шо, не мужик?”
Окрім теплого одягу, сонцезахисних окулярів та листків з текстами українських пісень, я везла із собою ще купу дівочих побоювань (як на Шипоті та опісля залишатись охайною, не згоріти на сонці, не застудитися, не отруїтися та не бути скусаною комахами). Із сучасними засобами це не так вже й складно. Підозрюю, можна навіть якось примудритися і скористатися феном.
Чому всі говорять про це місце?
Шипіт (за однойменним водоспадом неподалік) − це такий собі глобальний кемпінг людей різного віку, світогляду, національностей, гастрономічних уподобань, професій та психотипу. Дехто приїздить сюди з початком більш-менш стабільного тепла й залишається до глибокої осені. Декотрі, і їх більшість, прибувають на Шипіт на початку липня, головно − провести ніч на Івана Купала.Іноді в мережі можна натрапити на конотацію “фестиваль Шипіт”, що наштовхує на думки про організований захід, потужну піар-кампанію, саунд-чеки, визначену програму виступів, хенд-мейд-маркети… Подейкують, що одного року тут таки намагалися встановити сцену, але успіху ця ідея не мала. Тож Шипіт − це точно не фестиваль у класичному розумінні. Тут кожен сам собі і виконавець, і публіка, і креативний директор. Хочеш музики − бери гітару і співай. Не маєш гітари − приходь до того, хто має. На щастя, тут із цим не виникає труднощів.
Місце таборування розташоване на розлогій галявині поблизу села Пилипець Міжгірського району Закарпатської області. П’ять-шість наметів утворюють так звані двори. Розрізнити їх, а, отже, орієнтуватися на місцевості, допомагають прапори з назвами міст, українською символікою, малюнками чи написами (що мають сакральне значення для їхніх мешканців). Єднальною ознакою для таборів є відкритість. В будь-яку пору можна завітати на гостину до сусідів чи до віддалених наметів.
Первинно (з 1993 року) зібрання на Шипоті мало відверто хіпівське спрямування й було започатковане як продовження традиції неформальних зборів у Литві біля річки Гауі. Сьогодні ж − святкуй різнобарв’я: і хіпі, і не дуже знайшлися в одній локації. На жаль, мені не вдалося знайти точної інформації про ідеологів Шипоту. Зустрічаються згадки про ужгородську подружню пару Чарлі і Шару, також імена Чарлі, Нона та Петя Молдавський, часом засновників узагальнюють, називаючи львівськими хіпі.Оскільки Шипіт розташований у Боржавській полонині, погода тут мінлива. Часто випадають дощі і навіть град, й усе дуже раптово. Головне − швидко зорієнтуватися. Тому добре б мати з собою поліетилен для покриття намету, кілька пар шкарпеток і дощовик.
Що тут роблять?
Шипіт − своєрідне місце паломництва для людей, котрим важливе єднання з природою. При цьому людина − це теж частина природи. Тому діють суворі правила. Наприклад, не вдаватися до агресії; не мити посуд вище місць, де п’ють воду; не зрубувати “живих” дерев для багаття; виносити сміття. На Шипоті людина і час грають в одній команді. Принаймні так було зі мною. Час тут йде… нормально. Не поспішає і не зволікає. Не виникає враження, що ти прокидаєшся вдосвіта, кліпаєш очима й опиняєшся посеред ночі. Ще одне незвичне відчуття − відсутність втоми. Уже на вокзалі після прибуття потяга далися взнаки довгі посиденьки біля вогнища та ранні походи ближніми територіями. На Шипоті можеш робити все, а можеш − нічого. Однаково отримаєш свою миску супу чи каші. Апогей дійства − ніч на Івана Купала. Зранку всі охочі долучаються до спорудження кількаметрової ватри, котра ввечері принадить решту. Ватра нагадує сотню метеликів, які розлітаються від палаючої квітки. Навколо танцюють люди, вигадуючи химерні ритуальні рухи, нерозбірливо вигукують слова чи імітують звуки тварин.
Чай високогірний
Під час “шипотування” мені пощастило піднятися до гори Великий Верх (1598 м), яка є найвищою точкою Боржавського хребта (гірського масиву полонини Боржава).Навіть двічі. Одного разу канатною дорогою (завдовжки 1650 м), іншого − пішки. Й обидва рази було хо́роше.
Вигляд з гори Великий Верх
Не тільки краєвиди, але й сама дорога заворожують. Наче залишаєш на ній свої гризоти, надуманості, затоптуєш їх, а тоді − привал. Смакуєш воду і паляницю. Відчуваєш радість і простір. Щастя у простих речах.
Канатна дорога зупиняється неподалік від гори Гимба (1491 м) й впритул до гостинної чайовні. Ззовні це місце схоже на будиночок зроблений нашвидкуруч. І в цьому теж свій шарм. Інтер’єр чайовні виконаний з дерева та прикрашений усіляким хенд-мейдом, що створює теплу домашню атмосферу. Проте головна окраса − панорамні вікна і вигляд за ними. Підвіконня слугують столиками, тож можна одночасно смакувати масалу або збитень та пейзажі попереду.
Чайовня
Старожили Шипоту часом бідкаються, мовляв, молодь, яка тепер приїздить, не додає Шипоту бонусів, не відчуває його духу. У мене з цим жодних проблем. Я не шукала на Шипоті ні нових друзів, ані гучних тусівок. Поїздка на Шипіт була для мене радше викликом і я рада, що його прийняла. Але кожному своє. Хто шукає, той знайде: алкопаті чи можливість усамітнитись, гучні пісні чи наповнені тишею ранки, добре вино чи рясні кущі чорниці.
*
Кажуть, з кожної подорожі ми повертаємося трохи іншими. Мій найбільший здобуток − зрозуміти значення слів “дозволь собі бути собою, а іншим − бути іншими”. З цим і приїхала додому. З цим тепер і живу.
Будь першим хто прокоментує