Що я читаю, коли… не читаю (+ бонус)

Коли-не-коли в моєму читацькому житті настає період, який (на честь серіалу «Друзі») я називаю «Surprise me» (або «здивуй-мене-період»).

Пригадуєте серію, в якій Рейчел намагається відвернути увагу свого хлопця Пола Стівенса від Роса, щоб той встиг заховатися?

Paul: So Lizzie, are-are-are you planning on staying the night?
Elizabeth: Oh no-no believe me, I’m leaving as soon as possible!
Paul: Good. Good. Not that we don’t want you to stay, obviously you’re welcome. How much more homework do you have?
Elizabeth: Ahh, I just have one problem left that I do not know how to solve. Uhh, Rachel maybe you want to come upstairs and help me figure it out?
Rachel: Really? Okay. Okay, I-I’ll go upstairs. (to Paul) If-if you get me something from the car.
Paul: What do you need from the car?
Rachel: Surprise me.
Paul: (whispering) Okay. (Starts for the car.)
Rachel: (yelling) So you’re gonna be in the car, I will be upstairs, and that’s where everybody’s gonna be!

“The One Where Paul’s the Man” (Season 6, Episode 22)

Коли мені не читається, я ніби стою перед торговим автоматом і не можу вибрати: шоколадний батончик, суші, кола чи букет. Купюра (бажання читати) вже всередині, а я все ще не визначилась. Адже хочу «ні йти, ні їхати; ні взута, ні боса; ні з гостинцем, ні без гостинця» (тобто не класику, не бестселери, не фентезі, не детектив і ще безліч «не»). Аж ось між наліпок із назвами напоїв і снеків я помічаю кнопку «Інше» й полегшено зітхаю. Нарешті, ось воно (не те Воно)! Здивуйте мене! Тільки от…

що таке інше — коли йдеться про книжки?

Раніше у «здивуй-мене-період» я покладалася на фортуну: в надії, що мені сподобається, обирала книжку навмання. Проте Фортуна обирала бути деінде (в казино, перед екранами державної лотереї, на іспиті в КПІ), тому книжка мені зазвичай не подобалась — і я покидала її на третині. Дуже не раціонально: таким чином я змарнувала не один добрий текст (а давати другий шанс — не моя сильна сторона).

Стомившись «псувати» книжки, я намірилася це припинити. Не припинити читати зовсім, а припинити читати абищо. А для цього — скористатися попередніми напрацюваннями щодо читання. Можливо, й вам вони стануть у пригоді.

Кілька років тому я виробила для себе більш-менш сталу систему читацьких режимів, які залежно від потреби можу ефективно перемикати: навчання, відволікання, мовна практика, відпочинок, робота. От тільки у «здивуй-мене-періоді» ця система працює через… раз. Тоді мій максимум — вибрати між художньою і нехудожньою літературою.

Якщо з нонфікшном усе ясно (обираєш тему, шукаєш книжку, читаєш), то з художньою літературою виникають труднощі. За що заплатити купюрою часу, щоб у підсумку не жалкувати?

Нещодавно я обговорювала це питання з подругою. «Мене так стомлює вибирати!» — зізналася вона. I feel you, sis. Безрезультативне гортання сайтів видавництв, топів 10-100-1000, новинок (або старинок), лавреатів літературних премій — не найкращий спосіб провести вечір.

І мене осяяло: крім самої невизначеності, у «здивуй-мене-періоді» клопоту додає емоційний шар навколо нього. Адже він не тільки про «важко вибрати книжку» — а про цілий міх супутніх питань і надмірного обдумування («на що я взагалі годна в житті, якщо не можу вибрати навіть книжку?!»).

Це несподіване відкриття підштовхнуло мене до простого рішення: розмежувати ці два процеси. Тому — трохи магії — і «здивуй-мене-період» перетворився на «здивуй-мене-режим». З чітким критерієм — мінімальне очікування від читання. Якщо у «здивуй-мене-режимі» я не женуся за захопливим сюжетом, багатою мовою, конкретною інформацією, емоціями чи ностальгією, то принаймні хочу дізнатися щось нове. Будь-що. Як дерево стає аркушем паперу. Що змусило вибухнути вулкан Кракатау. З чого виготовляли пурпуровий барвник. Значення слова «кватроченто».

(Додам, що я не прихильниця популярного у книжковій сфері слова «нечитун» і надаю перевагу старомодному «мені не читається». Та про це — іншим разом).

Як ви здогадуєтеся з мого довгого вступу, я саме в режимі «здивуй мене». І він добігає кінця. Дві покинуті книжки, затяжне читання третьої — й на видноколі дрібним шрифтом проступає назва книжки, яку я хочу і планую прочитати наступною. Але сьогодні про третю книжку, яку я теж майже покинула..

Чому я це прочитала: Стефан Одеґі «Теорія Хмар», 2005 (українською: Видавництво Анетти Антоненко, 2020)

Тому що хотіла чогось “іншого”.

Книжка починається з людей, які однаковою мірою нам невідомі та байдужі. І велика ймовірність, що такими вони залишаться до кінця книжки й після останньої сторінки теж. Це історія про розвиток метеорології як науки та її поступове формування у прикладну галузь людської діяльності.

Провадить історичний екскурс суміш реальних і вигаданих героїв. Наприклад, «хрещений батько хмар», британець Люк Говард, який 1802 року запропонував першу систему номенклатури хмар (купчасті, шарові, перисті). Ще один британець — Льюїс Фрай Річардсон, розробник математичних засобів для точного прогнозування погоди, який намагався математично визначити причини війн (не визначив). Вигадана французька бібліотекарка Віржінія Латур, яка працює на ексцентричного (вигаданого) японського кутюрʼє-колекціонера (він не випадково з Японії). Вигаданий науковець Річард Аберкромбі, який мріє створити Атлас хмар і з розпачу наважується на навколосвітню подорож.

Оповідь розгортається в різноманітних місцях Земної кулі та у двох часових лініях (вигадана сучасна й трохи-історична минула). Стефан Одеґі пропонує текст, складений немов із кіносцен: динамічне чергування локацій, персонажів, настроїв, візуальність та влучність деталей. Від Віржінії Латур переходимо до Акіри Камю, далі до Люка Говарда, тоді до Льюїса Фрая Річардсона, згодом до Річарда Аберкромбі.

Головна інтрига книжки — підсумковий документ навколосвітньої подорожі Аберкромбі з цінними знаннями про хмари.

Упродовж мандрівки науковця, який зрештою перекваліфіковується на аматора іншої галузі, ми зустрічаємося з дикою природою й непогамованою людською жорстокістю. Завдяки іншим героям спостерігаємо за природними катастрофами, війнами, а також черговим перетворенням мрії на зброю.

Спочатку сцени хаотично нанизуються на мотузок загальної ідеї, але з половини стає легше, а читання пришвидшується. І все б нічого, якби там і сям автор не додавав сексуальні сцени, які повністю вибивають з-під ніг ґрунт прочитаного на попередніх сторінках. Припускаю, що 2005 року ці пасажі мали на меті епатувати читачів, однак у 2025 вони читаються як «what a hell» і «no, please, God, no».

• З цієї книжки я дізналася: імена батьків-засновників метеорології; як вибирали міста для атомного бомбардування 1945 року; чому вибухнув вулкан Кракатау.
• Як читалося: повільно, часом нудно, часом із закочуванням очей, часом із великим розчаруванням в людях.
• Думка, з якою я залишилася після читання: сови хмари не те, чим вони здаються. Це не лише обіцянка свіжості й прохолоди, але й памʼятка страшної людської зухвалості.
• Що не сподобалося: сцени сексуального життя персонажів, які відчувалися зайвими й не додавали до розуміння героїв.

У підсумку перед нами своєрідна метеорологічна естафета, що показує, скільки часу, спроб і помилок потребує наївне «цікаво, а як…?», щоб вирости в міцну науку, якою сьогодні користуються всі без винятку — навіть ті, хто лікуються цибулею не наближаються до лабораторій чи дослідницьких центрів.