Погода: Париж

Гійом Аполлінер, Ернест Хемінгвей, Клод Моне, Крістіан Діор, Марлон Брандо, Амелі Пулен, Женев’єва Емері, Есмеральда, кіт Оггі, мишеня Реммі… Ось лише маленька дрібка тих, хто доклався до чи не найпопулярнішої географічної дівочої мрії: побачити Париж і…

Модна столиця та мекка європейських митців у моїй уяві звучала голосом “співучого горобця” Едіт Піаф, стелилася вулицями з фільму “Опівночі в Парижі”, сходила пахощами Chanel№5 та м’яких круасанів. І вабила торкнутися до “свята, яке завжди з тобою”. Про французьку столицю мені доводилося чути різне: від запаморочливих осанн до зневажливої сатири. І це ще більше додавало цікавості: а який же Париж насправді?

Насправді Париж виявився дуже “людським”. Так наче це місто — заокеанська знаменитість, яку поза її волею наділяють божественними властивостями. А тоді вона з’являється в непримітній провінційній кав’ярні: без макіяжу, в джинсових шортах і з хвостиком. Жива і справжня. Часом вона погано спить, у неї головний біль або просто поганий настрій. Так і Париж. Сяє вогнями Ейфелевої вежі, виблискує скляною пірамідою Лувру, але де-не-де тут розкидані пляшки, недофарбовані пішохідні переходи, видряпані криптоніми на сидіннях громадського транспорту, вуличні прохачі затягують тужливих пісень, а релігійні фанатики в метро закликають одуматися. 
Так, це прекрасний не ідеальний Париж.  

Париж, як це притаманно містам славетної минувшини, зберігає історичну частину в пошані та порядку. Охайна бруківка веде до вузьких вуличок, монументів і славетного Лувру.

          Якщо Лувр — це музей музеїв, то Париж — це музей людей.
   Ось в метро зморшкувата жінка з червоною цяткою між очей осудливо оцінює розрізи на моїх джинсах. Вона притискає губи, закочує очі й переводить погляд за вікно. Зупинка Champs-Élysée.
   Молодий японець, ніби з аніме, захопливо фотографує статуї святих на почорнілих від вологи та вітрів балконах.
   А ось в ошатних коридорах Лувру назустріч мені енергійно крокує засмагла жінка з глибоченним декольте. Вона без бюстгальтера, тож між грудей можна легко роздивитися кольорове тату. Трохи осторонь іранські жінки, закутані з голови до ніг, жадібно розглядають Джоконду. Можливо, під своїми хіджабами вони теж загадково посміхаються.
   В іншій частині зали молода індійка та її доньки-підлітки мерехтять у розкішних сарі, наче самі намальовані на полотні. Далі — гурти європейців у шортах і футболках з написами “Keep calm”, чоловіки у випрасуваних білих сорочках на всі ґудзики та у в’єтнамках.

І так у цілому місті. Здається, різні кольори, культури та мови таки зуміли прижитися в Парижі. Принаймні на перший погляд. Хоча кількість темношкірих французів змушує замислитися, чи немає у найближчих планах історії перефарбувати цю націю. Та, принаймні французьких чоловіків, з поміж решти визначити вдається. Є у них щось від Жерома з “Перших поцілунків”:)

Проте дивне перетворення чекає внизу: адміністративні будівлі, житлові квартали, шопінг-центри, які згори здавалися височенними, тепер зовсім не чавлять своїми розмірами. І люди, що живуть, працюють чи відпочивають у тих будівлях, теж не змітають тебе зі шляху, як тільки помітять зелене на світлофорі. Мимоволі забуваєш, що ти у столиці.

Подорожувати Парижем можна міськими автобусами, орендованим авто, системою міського залізничного транспорту (RER) або метро. Система підземного транспорту Парижа достатньо розгалужена: метро з 14 гілок курсує від передмість до самого серця міста — Ейфелевої вежі — і далі. Проте все влаштовано настільки зручно й зрозуміло, що боятися нічого. Окрім звичного транспорту, в Парижі активно користуються самокатами, велосипедами, електробайками, мотоциклами, мопедами, байками та роликами.

     Кажуть, що секрет француженок,  — це жодних перекусів.
    У Парижі, на відміну від курортних місцин, ресторани, кафе, паби, бари, фаст-фуд-лотки не встеляють рясно головні й побіжні вулиці. Та й знайшовши заклад харчування, ви не обов’язково зможете пообідати. Річ у тім, що кухня для “поїсти” в багатьох із них починає працювати о 19 годині. А на вихідних такі заклади узагалі можуть працювати до другої чи третьої дня. Або не працювати зовсім.
   Усе ж, коли потрапляєш до ресторану, треба бути готовим до наступної цікавинки: столики для кавування відокремлені від столиків для повноцінного обіду чи вечері.

Сена струмує під мостом Мірабо, а на її берегах відбувається різне. Вуличні музики влаштовують концерти для перехожих, і ті радісно дзеленчать копійчаними євро об футляри гітар і скрипок. Танцюристи в яскравих вбраннях навчають літні пари танцювати сальсу. Юні закохані цілуються, ніби на світлині Альфреда Ейзенштадта. Люди сидять на березі Сени, їдять загорнені в папір багети, запивають їх кавою, проводжають поглядом туристичні кораблі. Й ніхто нікуди не поспішає. Між усіх цих красивих людей і на себе перебираєш помірний, приємний темп, який дає змогу трішки уважніше подивитися, трішки більше почути.

Однак парижани не завжди такі спокійні. На вихідні парки міста заповнені бігунами. Вони бігають поодинці, парами й групами, діти, дорослі та бабусі з дідусями, швидше й повільніше, слухаючи музику чи пильно стежачи за диханням. Цікаво, що чоловіки-бігуни щедро користуються туалетною водою навіть на пробіжках.

Якщо мати телефон з доступом до мережі, англійську мову і трохи грошей — можна легко провести кілька чудових днів у Парижі. До речі, з англійською тут просто. Є ті, хто зовсім не parle anglais, і з ними доводиться спілкуватися завдяки жестам, інтонаціям і посмішкам. Але ті, хто таки говорить англійською, роблять це добре.

Невеликий лайф-хак. Біля Ейфелевої вежі, любий туристе, будь уважним і не зізнавайся, що розмовляєш англійською, хай як успішно ти склав IELTS! “Волонтери” різних рас і віку, котрі дбають про нужденних, глухих, незрячих та постраждалих внаслідок катастроф, пропонуватимуть підписати петиції, послухати трагічну історію та підкинути грошенят на потреби знедолених. І їх там стільки, що важко повірити, ніби місце на Марсовому полі вони обрали випадково. Б’юся об заклад, що помітивши поліцію, вони вмить дременуть у перший-ліпший завулок.  

І, до речі, кльош знову повертається в моду.