Все через футболку, не інакше.
Я давно підбиралася до Кінга, та все не знала, з чого почати. Дарма що на моїй полиці запаркована серія «Темна вежа» (8 книжок). Тож коли я краєм вуха почула про сюжет «Необхідних речей», то зрозуміла: це воно (не те Воно). 860 сторінок і безперервні емоційні гойдалки — done.
Якщо кожен індикатор PEGI 18 написати на окремій наліпці, а наліпки приклеїти до обкладинки книжки, то на ній залишиться місце хіба що для слова «речі»: насильство, дискримінація, наркотики, алкоголь, груба мова, секс, страх, психічні розлади, релігійна нетерпимість, порнографія, азартні ігри тощо. Тобто як у багатьох-багатьох-багатьох інших текстах короля жахів.
Хоча я б не назвала «Необхідні речі» жахами — радше містичним трилером. Тут, звичайно, діється чортівня, але вона доволі передбачувана: про неї зрозуміло ще з анотації. Тому вгадувати, хто ж є представником пекла у маленькому місті Касл-Рок, не випадає.
Анотація
У містечку Касл-Рок з’являється крамниця «Необхідні речі». Її власник, Ліленд Ґонт, може запропонувати покупцеві будь-яку забаганку або навіть мрію всього життя за символічну ціну. На додачу до грошей Ґонт просить утнути невеличкий… жарт. Але невинні пустощі дедалі частіше обертаються на жахливі події. Шериф Алан Пенґборн — єдиний, ким таємничий продавець не здатний маніпулювати. Що має на меті власник «Необхідних речей»? І ким насправді є Ліленд Ґонт?..
Як бачите, все доволі зрозуміло, ніякої грандіозної таємниці. Та роман бере іншим — блискучим сторітелінгом і плавним, але невідворотним зануренням у сюжет і атмосферу. Це дивовижно, але попри велику кількість персонажів, які сходяться до крамниці «Необхідні речі», жоден із них не губиться в натовпі. Кожен має власний голос, власну манеру говорити, власні проблеми та власну історію. А тому кожного трактуєш як особистість, а не манекена. Й оскільки з кожним наступним відвідувачем і кожною наступною сторінкою хвилювання зростають, а емоційні ставки підвищуються, кульмінація і розвʼязка роману здаються пласкими та спрощеними.
Про що йдеться?
У крихітне місто, де всі усіх знають, прибуває досвідчений комерсант Ліленд Ґонт, який продає необхідні речі за помірну ціну — кілька центів або доларів і маленький (або як вийде) вчинок. Знаючи автора, ми, читачі, точно не розраховуємо, що це закінчиться добре.
Першим до ще-не-відчиненої крамниці навідується десятирічний хлопчик Браян Раск. Він мило теревенить із літнім продавцем і врешті-решт укладає доленосну угоду. Коли я читала цей розділ, то згадувала іншу крамницю та іншого хлопчика — Бастіяна Букса та книгарню пана Коріандра з «Нескінченної історії» Міхаеля Енде. Можливо, у якійсь злій часово-просторовій лінії пан Коріандр став би Лілендом Ґонтом.
Потроху в «Необхідних речах» більшає покупців. Вони неабияк пожвавлюють торгівлю містера Ґонта, адже завжди знаходять, що купити. Навіть якщо їм бракує грошей. Запалені ідеєю володіти необхідною річчю, покупці, не тямлячись, сплачують оголошену ціну. На позір може здатися, що рушієм їхніх дій є сліпа жадоба. Це зручна та доволі проста оптика. Все ясно, як білий день: люди жадібні та злі. Викреслюємо. Тож дуже спокусливо поставити на них хрест і з холодним серцем спостерігати за їхнім декадансом. Значно важче зазирнути під капот цієї жадоби й раптом виявити, що під ним: біль, страх, сором, дезорієнтованість, жаль за нездійсненим, самотність і втома від усього цього разом. А ще — бажання справедливості. Викривлене й понівечене, спрямоване не на тих і не в той спосіб, але яке вже є.
Наприкінці книжки містер Ґонт каже, що в підсумку всі купують одне й те ж — зброю (фактично — так). Та, як на мене, всі вони насамперед купували ліки. Тільки якщо для Поллі Чалмерз це були ліки від артриту, то для інших — від втрачених можливостей, жаху невідомості чи важких спогадів. Це, звичайно, ніяк їх не виправдовує, але обпікає крижаним душем: а чи не піймався б кожен із нас на гачок містера Ґонта? І це те, що насправді лякає в романі.
«Необхідні речі» – це похмура (ще похмуріша, ніж торнадо) версія ефекту метелика, але в атмосфері серіалу «Чи боїшся ти темряви?» Якби не стільки детальної жорстокості, книжка б чудово вписалась у вік teen і його естетику.
Окремо хочу підкреслити якість перекладу. Він пекельно-прекрасний! Я б точно не зчитала тонкощі спілкування різних персонажів, якби читала англійською. На щастя, перекладач Володимир Куч зробив це замість мене. Хоча час від часу в перекладі грубої мови я ловила себе на думці, що хотіла б інших слів — без асоціації з російськими (криса, мразь тощо). Можливо, це просто моя особиста драма. І жити мені з нею до кінця життя. Як і багатьом із нас, кого будь-що схоже на російське обпікає та заморожує водночас.
P.S. У 1993 році зʼявилась екранізація «Необхідних речей». Значно помʼякшена та скорочена (хоча триває 3 години), з іншими відтінками та підтекстами. Тож якби ви хотіли чистого досвіду, все-таки беріть книжку. І будьте обережними, коли робите покупки.
Завжди перевіряйте чек.
Будь першим хто прокоментує